Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Підполковник підвівся і підійшов до вікна. Гостроверхі черепичні дахи знову нагадали йому далеку молодість, війну, трансільванське містечко Меркуря-Чукулуй.

«Чого він заважає узятися за Шефера як слід?! — дивувався тим часом Бублейников. — Я із цього гладкого німця ніж витрусив би, як із порожнього мішка! А він увесь час виводить його з-під удару. В голову не візьму! Може, впав у дитинство на схилі літ! Пора, видно, чоловікові на пенсію…»

Після Коваля виступав Тур. Нарада оперативно-слідчої групи тривала…

Відчиняючи двері міської лазні, молодший лейтенант Прокіпчук ще не вирішив, з чого почне розмову про Маркела Казанка. Покладав надію на експромт, який частенько виручав його у складних ситуаціях.

Розмова повинна зав'язатися ненароком, природно, сама собою, хоч управлятиме нею він, молодший лейтенант. Цьому сприяло те, що буфетницю Розу Гей знав добре, — працюючи дільничним інспектором, частенько заглядав у цей буфет, де, рятуючись від спеки, можна було освіжитися холодним пінявим пивком.

У залі було небагато людей. З десяток розпарених червоних фізіономій блаженно спорожнювали свої кухлі. Кам'яна стойка була заставлена брудним посудом.

Ставши в чергу, Прокіпчук уважно, немов уперше побачив, розглядав цю маленьку рухливу циганочку, яка, розпліскуючи піну по стойці, спритно наповнювала важкі кухлі і жартувала із постійними клієнтами.

Роза помітила його.

— Що, Михайле, пивця? Із сушкою? — вигукнула через голови черги.

— І пивця теж Відпускай. Я почекаю.

— Теж? А що іще?

— Страшна таємниця, — посміхнувся дільничний. У нього вже виникла цікава ідея.

Черга підійшла. Розплатившись і взявши свій кухоль. Про-кіпчук не відійшов від стойки, а стояв і хитро поглядав на Розу.

— Що ж за таємниця така? — грайливо запитала циганочка. — Службова, либонь?

— Особисте питання, але секретне, — шепнув їй Прокіпчук, перехиляючись через кам'яну дошку прилавка. — Є пара хвилин?

— Знайдеться. — Роза витерла об фартух руки. — Почекайте, громадяни, у мене справа! — сказала двом хлопцям, що стояли за лейтенантом. — Бачите, дільничний прийшов.

Роза і Прокіпчук зайшли у підсобку. Сіли на табуретки біля столика. Сьорбаючи з кухля і злизуючи піну з губів, дільничний ніяково мовчав.

— Ну, кажи, чого треба? — рішуче спитала буфетниця. — Вобли з бази дістати? Не соромся.

— Та ні, Розо. Тут он яка справа… Особиста. Розумієш… Одне слово, одружитися хочу. А вона — ні тпру ні ну! Жодної уваги. Не знаю, як бути… Так от, одне слово, можеш мені поворожити? — випалив нарешті молодший лейтенант. — Щоб усе ясно було. Ти ж умієш, правда? Не в службу, а в дружбу.

— О-о! Та хіба ти віриш у ворожбу? — Веселі бісики застрибали в очах циганки. — Оце так новина! Видно, й справді закохався, коли за цим прийшов… Але в мене і карт тут немає. Зайди увечері додому, поворожу, коли таке діло. І чайком напою.

— Шкода, — опустив голову дільничний. — Мені — от як треба! — провів ребром долоні по горлу. — І саме зараз. Я до неї якраз йду, так щоб знати.

— А хто вона? — примружилася циганка.

— А це вже службова таємниця, — весело викрутився Прокіпчук. — Скажу тобі, а потім мені гарбуза піднесуть. Очей не сховаю.

— Ох, темниш, пане дільничний! Ну, і не кажи. Сама довідаюсь… То як же бути з тобою?.. Посидь хвилинку. Я ось цих хлопців відпущу і до гардеробників збігаю — вони часто у карти ріжуться.

І вона випурхнула. Молодший лейтенант був задоволений. Карти і наречену — це він здорово вигадав! Знайдено потрібний інтимний тон розмови. Тепер він повинен, не сполохавши буфетницю, виконати завдання начальства: з'ясувати, чи знає вона Маркела Казанка і чи не бачила його тут напередодні або в ніч убивства родини Іллеш.

Принісши карти, Роза звеліла Прокіпчуку сісти на колоду, тому що ними, мовляв, недавно грали. Треба збити з них брехню — щоб «правду сказали». Все це вона говорила дуже серйозно, як досвідчена ворожка.

Сидячи на колоді карт, Прокіпчук, наче між іншим, спитав:

— А ти, Розо? Коли тебе заміж віддамо?

— Хіба вже старію? — хитро посміхнулася циганочка. — Спішити треба?

— Начебто ні. Куди тобі поспішати. Просто охота випити на чиємусь весіллі. — І молодший лейтенант весело розсміявся.

— Вип'єш, Михайле. У мене на весіллі. За моє здоров'я, за моє щастя, згоден? Ух, і влаштую я весілля! На всю губу, на весь світ, по-циганському! Можливо, і ждати недовго…

— Невже правда? — щиро здивувався Прокіпчук. — Хто ж цей щасливчик? З наших, хлопців? Чи це теж службова таємниця?

— Е-е, не така я потайна, як ти, Михайле. Циган він. Нашого роду-племені. З міста Орла і сам як орел.

— Ну, якщо орел, то я мовчу. Куди нам тягатися! Бо подумав, що із наших, місцевих, тобі хтось до серця припав. Але досі не помічав, щоб із ким-небудь гуляла, — все одна та одна… Не весело тобі, певно: він — там, ти — тут.

— Він приїздив до мене недавно. Проґавив ти — міліція! Ось скоро повернеться, познайомлю.

— Неодмінно познайом! Цікаво глянути, хто нашу Розу причарував. А звати його як, по-нашому чи з циганським ухилом?

— Ну, гаразд, давай карти — годі сидіти! А то зараз мої клієнти влаштують скандал… А звати його Маркелом.

— Маркел, — поважно сказав Прокіпчук. — Хороше ім'я Звучне… Ага, карти! — Він витяг з-під себе колоду. — А я вже відчув себе квочкою, і вставати не хочеться.

Роза розсміялася. Їй лестило, що сам