Читати книгу - "Чорний вовк"

— На вашому місці я б тут не жив, — промовив солдат Кучера, що сидів навпроти Франека.

Франек не відривав очей від роботи. Він розводив пилку, стиснувши її між колінами. Один зуб туди, другий — сюди, один — туди, другий — сюди.

Солдат одсунув від себе склянку з синюватою рідиною.

— Не сердьтесь, але я не буду.

— Ти завжди пив, — пробурмотів Франек.

— А зараз боюсь, у мене був струс мозку. Ще міліметр, і я був би в землі.

Тільки тепер припинилося неприємне скреготіння напилком. Франек підвів голову.

— Це був ти? — спитав він.

— А ви хіба не знали? Я і Краткий. За це нас підвищать у чині до єфрейторів. І, можливо, нагородять значками «Відмінний прикордонник». Так ми ж обидва й полежали.

— То, виходить, це були ви, — суворо промовив Франек і підійшов до вікна. Підмостив під віконницю трісочку. — Вона може поламатися, коли так шарпає, — пояснив він.

Солдат подивився на ручний годинник.

— Треба йти, пане Франек. Ага, згадав, — раптом зупинився він і засміявся, — ви не збираєтесь одружуватись?.

Франек ошелешено подивився на нього.

— Чого ж іще могли забажати від вас у будейовицькому комітеті? Пам’ятаєте, листа я вам тоді приніс?

Франек не відповідав. Він дивився на сокиру в кутку. Але солдат не стежив за його поглядом. Може й зауваження своє він кинув просто так… І Франек почав його обмірковувати. Думав він і про інші речі. Потім ступив до столу і одним рухом вихилив склянку синюватої рідини.

— Не хочеш — як хочеш, — пробурмотів.

— Я б з величезним задоволенням, — мовив солдат уже в дверях.

— Чому?

— А, — солдат тільки махнув рукою. — Посварився з товаришем. Через жінку, розумієте?

Франек мовчки дивився на нього.

— Жінка, яка не знає, чого або кого вона хоче, завжди розбиває давню дружбу, — сказав солдат.

Вітер дув над самою землею. Він був вологий. Уже зійшли перші зорі. Солдат стояв і дивився вгору, у синє небо. Він думав, що з Євою вийшло не зовсім так, як він оце казав. Людина іноді удає з себе байдужу, щоб з неї не глузували. Він рвучко повернувся і кинув у кімнату:

— То ви не одружуйтесь, пане Франек! — Потім грубо зареготав і зник у темряві.

Франек втупився у вогник гасової лампи. Похитав головою — дуже вже багато зібралося сьогодні такого, про що слід було б поміркувати. А голова боліла вже й так.

Він нікому не казав про те, що п’ятнадцять років самотності хоч кого зломлять чи доведуть до божевілля. А коли б навіть і хотів поділитися з кимсь, то все одно не знайшов би слів — для його мозку це було надто складно. Якщо й бували в нього якісь хвилини просвітління, то не за рахунок розуму, а завдяки досвіду.

Тому він і зрадів, що тепер у його хаті є собака, хоч і знав, що той собака не любить його і ніколи не полюбить. Але собака ходив по підлозі, хлебтав воду, роздирав м’ясо, іноді навіть гарчав — коротше кажучи, поводився так, як кожна жива істота. І цього було цілком досить.

Щоправда, іноді сюди навідувався солдат, як-от сьогодні Кучера. Та це бувало тільки тоді, коли йому вже зовсім нікуди було піти.

Франек був справжнім дитям природи: обличчя чорне, окам’яніле, борода дика, давно не голена, іржава; нігті, яких давно не торкались ножиці, поламані об гострі сучки сосон і ялин. Словом, весь його вигляд породжував у людини страх.

Мовчати він звик давно. Став мовчазний, як дерево. Уже давно родини навколишніх лісорубів не запрошували його до себе в гості. Ні Грюнфельди, ні щиросерді Ковачові, ні дивакуваті Йованеску. Навіть кругленький Рамбоусек не кликав його до себе. Раніш, коли Франек ще приходив до них, — він завжди сідав у найтемнішому кутку кімнати і цілий вечір мовчав як пень. У пітьмі світилися тільки його очі, і жінкам завжди робилося моторошно.

Так він сидів і пив.

Усі тут, на кордоні, гнали горілку, ніколи не замислюючись над тим, чи мають вони на це право, чи ні. Міцність її досягала вісімдесяти градусів. Одгонило від неї деревним спиртом і якими завгодно іншими отрутами, ніхто не міг випити її більше як півлітра, — і тільки цей чорний мовчазний паруб’яга дудлив без міри. Він був з тих, кого, як кажуть, і довбнею не вб’єш.

У родинах лісорубів про Франека давно вже перестали й говорити, перестали й думати про те, що можна б одружити його з чиєю-небудь дочкою, — дівчата дуже боялись його. Він уже начебто й не належав до людей, а просто був «робочою одиницею».

Мати в своїй групі Антона Франека — це означало мати високий заробіток. За кілька секунд — і це не перебільшення — Франек підрізав своєю пилкою шістдесятирічну ялину. Цьому робітникові не було рівного на сотні верст навколо. Йому не потрібен був напарник, він скрізь міг сам упоратись. Ще не підвівши голови, уже знав, звідки дме вітер і як його використати в роботі. Відчував навіть, коли вітер змінить свій напрям. Не раз, бувало, починав пиляти стовбур, здавалось, не з того боку і зовсім не зважаючи на вітер. Але перш ніж пилка доходила до кінця, вітер змінювався і дерево слухняно падало туди, куди хотів Франек.

Тепер він сидів біля старого, збитого з необструганих дощок стола. Стіл був порізаний, поїдений шашелем, розколотий: колись, у хвилину важкого настрою, Франек ударив по ньому кулаком. З дощок стирчали головки гвіздків. На гвіздки Франек мало зважав, так само як і на скрипучі завіси віконниці.

Він мовчки втупився у Вовка, хоч і не думав про нього.

— Так то були ті двоє, — шепотів Франек, стискаючи і розтискаючи кулаки. — А сьогодні він каже мені, щоб я