Читати книгу - "Чорний вовк"

Собака розумів його по-своєму.

Чорний Вовк — благородний пес, який був дуже високої думки про себе, тепер лежав приборканий, прип’ятий. Дикий звір, що страшенно наїжувався від самого погляду лісоруба, тепер був собакою з поганим характером, бо жодний у світі пес і взагалі жодна істота довго не витерпить жорстоких знущань і власного приниження.

І все ж пес був не цілком приборканий. Батальйонний інструктор Стогончік з капітаном зрозуміли його правильно. Вовк просто прикидався.

Ніякі удари не могли вибити з нього мрії про помсту, хоч він і був наче прикутий кайданами до цього чоловіка.

Вовк мав час. Лісоруб теж мав час.

Пес ненавидів. Люто. Шалено. До смерті.

Сто разів за ці три місяці він міг утекти, і кожний інший пес на його місці втік би, тільки не Вовк. Він не думав, звичайно, як людина, але його думки — а це не прості інстинкти були не менш складні, ніж у цього чоловіка. Він не втік, бо не настав час, бо досі не поквитався з цим чоловіком.

Може, він відчував усе це якось не так і, коли б міг говорити, сказав би про це іншими словами.

Так, його дикий брат десь на півночі за полярним колом, якщо не загризе після першого стрибка лося, то весь час іде за ним, не звертаючи уваги на інших лосів, яких навіть легше схопити. Він іде тай іде за тим, своїм, єдиним, бо треба ж утримати свій престиж. «Все одно колись я доберуся до тебе», — гарчав Вовк, хоч і нечутне було це гарчання.

Проте в цього чоловіка, здається, всюди були очі — Франек помітив, як розкрилася собача паща. Він розумів собачу мову навіть і тоді, коли її не було чути.

— Або ти до мене, або я до тебе, — хрипко засміявся лісоруб.

Вовк і справді ненавидів усіх людей і мав для цього солідні підстави. У нього завжди поєднувалися два уявлення: людина і нагай. Так було раніше. Тепер: людина і сокира, товсте поліно і людська долоня, якою б’ють руба по носі. Страшний удар позбавить почуття власної гідності хоч якого собаку. Отже: людина і удар… Це найправильніше визначення.

Раз у раз до лісоруба заходив хтось із застави. Іноді й офіцери. Досі вони так часто не навідувались, а коли тут появився Вовк, їм стало цікаво. Особливо людям, які добре ставилися до собак і яких любили собаки. І ходили вони сюди тільки, щоб подивитись, як тут живеться цьому дикунові.

Заходив і капітан Гаєк. Він був такий мовчазний, як і лісоруб. Приходив пізно ввечері, перевіривши заставу, і сідав коло груби, яку розпалював Франек.

Дивився то на вогонь, то на собаку.

Часто за цілий вечір обидва чоловіки не вимовляли й слова. Сиділи й пили жовто-зелену отруту, яку лісоруб витягав із шафи і розливав у великі чарки. І це означало, що Франек довіряє капітанові. А Гаєку було зовсім байдуже, де береться та нікчемна, шкідлива для здоров'я рідина. Він знав своє: що може зашкодити якомусь там цивільному, те не зашкодить бувалому прикордонникові.

За звичкою капітан провів рукою по рідкому жовтому волоссю і вихилив чарчину. На очах навіть сльозинка не заблищала.

— А чим, власне, я відрізняюся від пустельника? — міркував уголос капітан. Він дивився на вогонь і згадував свою дружину, життя з якою не склеїлося. А вона прекрасна дружина. Коли б він був чиновником і приходив додому о пів на третю, на столі уже стояв би обід і вона вітала б його усмішкою. — Але в мене інша робота і вона сюди, у пустиню, за мною не піде. До того ж я роблюся сентиментальним, а це не годиться для нашої служби. — Він вихилив ще одну чарку. — Позавчора я сидів у Боузека, — сказав він, не дивлячись на Франека. — Та хіба в нього довго висидиш?

— Чому?

— Весь час тільки й торочить про свою дружину. Знов йому не дали дозволу на розлучення. А це справжня мука — весь час слухати про тих жінок. — Капітан зітхнув. — Ви хоч не балакаєте про них.

Франек невпевнено звів очі.

— А про жінку, яку вбили, що-небудь уже дізналися?

— Звичайно, дізналися, — кивнув капітан. — Але ж нам не доповідають. Про це подбають інші.

— А коли розслідують?

— Це може тривати місяці. Такі речі не робляться за тиждень, особливо, якщо це була чужа.

Франек зіщулився.

— Так, вона була чужа, — одним духом випалив він.

Та капітан уже думав про інше.

— А дивно, Франеку, що ви собі вибрали саме цей будинок.

Лісоруб збирався з думками. Він дуже поважав капітана, який був зовсім кволий на вигляд, а пив добре, і очі його при цьому залишалися такими ж допитливими і спокійно-сірими.

— Цей будинок, — повторив лісоруб. Ковтнув слину. Відчував, що в цьому питанні криється небезпека, та не міг збагнути, яка саме. Старанно вишукував слова в порожній своїй голові, щоб дати розумну відповідь.

— Будинок вибирав не я, — нарешті промовив він.

Капітан це знав. Батько Франека вмер у п’ятдесят п’ятому, а мати на рік раніше. Чому старі прийшли сюди з прекрасної і врожайної Полабської долини — цього тепер не взнає ніхто.

Капітан думав про своє. Служба іноді буває важка, важча, ніж комусь здається. Стерегти кордон — це не означає тільки стояти на посту в негоду, і, поставивши пістолет на бойовий звід, рискувати своїм життям.

Дуже часто це значить і вміти пити. Отаке, наприклад, свинство. І пити не тільки для того, щоб дізнатися про щось, а й просто так, від туги і злості.

— Я знаю, — кивнув він. — Бачте, я не дуже вірю в те, що люди йшли освоювати прикордонні землі знічев’я або з натхнення. І особливо люди з села, у яких була хата в рідних місцях. —