Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

І йдучи по слідах черепах до їхніх гнізд, я згадував колись прочитане або почуте про них… Ніби я на борту каравел Колумба. Разом з першовідкривачами висаджуюсь на невідомий берег невідомої землі. Там, в Карібському морі, в Новому Світі, до берегів якого причалили наші човни, сила-силенна черепах-велетнів. Вони оточують наші каравели, пасуться у густій береговій траві. Пагорбиться ними земля, ворушиться, немов жива. Аборигени, що нас зустріли, розповіли: черепахи їстівні. І в цьому ми пересвідчилися, повертаючись назад, у Європу. Коли в Атлантиці потрощило наші кораблі, ми згуртувалися на невеличкому судні — купка людей в хисткій, ненадійній шкаралупі. Продукти скінчились, лишилася смердюча, нудотлива солонина. Та були в трюмах перекинуті панцирами вниз черепахи. Вони і врятували нас від голодної смерті. Смачне їхнє м’ясо, може, навіть краще яловичини чи курятини.

Звідтоді, з тих далеких часів, коли першовідкривачі завантажили трюми своїх каравел черепахами, їх почали ловити більше й більше. Тепер брали не тільки для харчування під час плавання, а й для продажу як делікатес у Європі. Почалася справжнісінька лихоманка: черепах вивозили десятки й сотні тисяч.

Тих велетенських черепах, що важили по кілька тонн, нині не залишилось. До нас дійшли далекі родичі доісторичних велетнів: зелені, шкірясті, та ще так звані рідлеї, логгерхеди й біссі. Цейлон-мідас через зеленаве забарвлення жиру звуть ще зеленою.

На Альдабрі та сусідніх Маскаренських островах колись, як і в Карібському морі, на Галапагосі, цейлон-мідас було дуже багато, Але після колоніального освоєння португальцями, французами й голландцями цих вод і земель їх лишилося зовсім мало. Славиться м’ясо, особливо хрящовина, каліпі, — яке зрізають з нижнього щита у зелених черепах. Висушені каліпі з Альдабри й Маскаренських островів експортують в Англію і до країн Сходу. Вивозять туди й живих цейлон-мідас, використовуючи для цього спеціальні, наловлені морською водою резервуари. Розповідають, що якийсь гендляр з Сейшельських островів на ймення Джон Люсті організував фірму по доставці черепах у Лондон. Там, на Парнхам-стріт, де розташована Британська компанія по продажу й перепродажу черепах, споруджено басейн, куди вивантажують сейшельських велетнів.

Не менш цінується й панцир: з нього виготовляють браслети, гребінці, брошки. В моїй каюті стоїть виточена з роговини панцира мініатюрна бригантина, яку подарував мені шукач піратських скарбів з острова має містер Вілкінс Крус.

Смачні яйця цейлон-мідас, неперевершеного смаку і жир, котрий, до речі, використовують для виготовлення парфумів, зокрема високоякісних кремів. Кажуть, ніби легендарна цариця Клеопатра користувалася тільки кремами з жиру зелених черепах.

І взагалі, якщо б згадати все те, що я про них чув, то можна було б і не йти до тих гнізд, не шукати їх в таку спеку на цьому острові! «У них спокійна, меланхолійна вдача, — писав про цейлон-мідас один натураліст, — а тому живуть черепахи двісті і більше років».

Ото б їхню вдачу — сидів би собі десь у затінку вишневого саду, ліниво марив би про голубі моря, удавав би з себе, як то роблять інші, великого романтика-мрійника і жив би, мабуть, сотню літ! Але ж ні, тягне до всього дотикнутися власноруч, віч-на-віч побачити самому…

— Що ти як неживий тягнеш ноги?! — крикнув Петраченко, зруйнувавши враз світ мого видива: і каравели Колумба, і шторми Атлантики. Та й не заздрив я їм, тим мореплавцям, слово честі! Бо хіба на нашу долю менше випало?

Я наздогнав друзів, коли ті підходили до гнізд.

На воду лягла тінь, кинута з волохатих, закучугурених хмарин. Призахідній край неба палав, ніби там розкочегарювали багаття. Сонце от-от мало залишити небозвід. І таки недовго довелося чекати — розпеченою жариною (здалось: дотикнувшись до води, воно засичало) шубовснуло в океан. А баню небесну всіяли зорі — іскристі вогники далеких світів. Ще п’янкіше запахли квіти.

Зараз ми наполохаємо черепах.

Наблизившись до ям, помітили вдавлені в пісок їхні панцири. Панцири були нерухомі, з шматками пожолобленої роговини зверху. Коли перекинули, виявилося, що це жалюгідні рештки колись живих черепах. Тут же, біля невеличких пагорбів піску, стирчали повтикані в грунт гілки чагарників — мітки, якими остров’яни позначали місця, де черепахи клали яйця.

Каро нагнувся, розгріб землю — там лежало гроно великих круглих яєць. Шкаралупи, як у курячому виливку, не було. Замість неї — тоненька, схожа на поліетиленову плівку, оболонка…. У нашого провідника тих яєць повен картуз. Він веде нас до інших пагорбів.

Заворушився пісок, і ми побачили розгублені очі наляканої черепахи. За кілька метрів від нас почали витикатись інші черепахи. Плазуючи по грунту, вони махали передніми ластами, підгрібаючи під себе пісок, водночас опираючись коротким, але пружним і міцним хвостом, від якого лишався звивистий слід — три крапки, три тире, ніби втікачка подавала сигнал тривоги.

Черепахи повзли до води.

Поклавши картуз з яйцями, Каро наздогнав одну, виліз на неї. Втікачка уповільнила хід, але не спинилась. Покірно везла вона вершника. Ось і вода. Схопившись за панцирні виступи коло шиї, Каро разом з черепахою пірнає в океан. Видно тільки, як його голова чорніє серед хвиль. Нарешті, він виходить на берег, щось кричить, показуючи на черепах, які не встигли доповзти до лінії прибою. Ми зрозуміли — Каро запрошує покататися.

Ми наздоганяємо черепах, хапаємось за панцири — вони тягнуть нас до води.

Океан дихає неквапно, повногрудо. Ввесь у легких брижах, посріблений зверху грайливими місячними пелюстками, мов обсипаний лускою, фантастичної риби. Палає океан, горить іскристо-срібним, латунно-золотим голублячим огнем. Пінявий і тихий, гойдливий, як марево, прибій затягує нас в хлюпливу водокруть.

На мені маска; захлинаючись, раз у раз ковтаю солону, аж гірку воду. Десь унизу підводне царство, в якому ще вдень я бачив черепах. Виходить, одну з них таки «загнуздав», приборкав! Та «коник» норовистий: тягне