Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

«А минулого місяця в клубі що трапилося, не пригадуєш? – встряла Катеринка. – Ти тоді зняв якусь повію, ще вихвалявся, що обійшлася вона дешево і що, на відміну від мене та Олександри, вона добра та вродлива. Було таке? Ви домовилися щодо орального сексу, але вона сказала, що «насуху» в рота це брати не буде, тьху, пригадалося ж! Що треба чимось намастити. І ти тоді приніс майонез. А вона запитала в тебе: «А ти впевнений, що майонез свіжий?» На її місці мене б свіжість іншого хвилювала, але я не на її місці. І що ти зробив? На підтвердження того, що майонез свіжий, ти намастив його на пальця й сунув собі до рота. Далі розповідати?»

«Зачекайте, це що, все правда? – мало не зомлів Сашко. Ми на нього шикнули. – Слухайте, а можна ще запитання? Він майонез ковтає, а не мастить ним обличчя, то чому в нього обличчя опухло, а не… ну, там?» – «Тому що, Сашку, у нього обличчя опухло з вивороту так само», – пояснила я.

І тоді теж пригадала, як буквально минулого тижня після важкої праці, горілки та абрикосів… Так, я думаю, що у вас уже склалося хибне враження, ніби ми постійно п’ємо горілку і закушуємо абрикосами, – ми б цього не робили, але від слив нас обдимає, а яблука нам не подобаються… Отже, після горілки та абрикосів ми пішли до американського пабу. Попоїсти. «Дивися, це, на твій погляд, привабливий бармен?» – звернувся до мене Марлен. «Та нічого», – сказала я, ласуючи кільцями цибулі, смаженими в соусі. «А давай його приголомшимо?»

Я не встигла нічого відповісти, як Марлен почав режисирувати. «Приголомшення бармена» – англійська п’єса в американському пабі. «Поскаржся на мене, що я твій чоловік і що я гомосексуаліст». – «Навіщо?» – «Щоб його приголомшити!» – «Може, чимось іншим його приголомшимо?» – «Не канюч! Роби!»

«А ви знаєте, парубче, що я дружина от цього хлопця вже третій рік, а він – гомосексуаліст?» «П’яні телепні», – подумав бармен, але ввічливо посміхнувся, з ким, мовляв, такого не траплялося. «Щось він не дуже приголомшений, – засмутився Марлен. – Це ти винна. Непереконливо зіграла. Немає в тобі щирого відчаю. Ану, дотисни його!»

«А ви знаєте, парубче, що це мій третій шлюб, і в усіх моїх шлюбах чоловіком був він, і він усі ці три рази був гомосексуалістом». Бармен рипнув келихом, він його протирав…

«Та до чого тут майонез?» – ох, ця невиважена Катеринка. «Зараз буде твій майонез, зачекай!»

«Ти бач. Він не приголомшується. Але ми просто так позицій не здамо…» – Після цих слів Марлен замовив собі гамбургер, у якому – так, Катеринко, – був майонез. «Що ти робиш, Марлене?!» – заволала я. Марлен схопив сірникову коробку і почав дряпати нігтем свою адресу, яку я постійно забувала. «Викликайте таксі, прошу!» – «А що з ним таке?» – «Алергія на майонез». – «Тееекс… Слухай, подруго, ти б із ним розлучалася, чи що? Я не знаю, який із нього чоловік і який із нього пєдріла, але те, що він у тебе шизік – це стовідсотково». Після інтенсивного домашнього обкларітинування та обсупростинування я запитала, навіщо він це зробив. І що він відповів? «Але ж ми мусили його приголомшити!» Ну, звісно!

«Ід оии уол. А и і». – «Ви – злі. А ми пішли робити укол», – оголосила Катеринка. Після чергового уколу Марлен почав розмовляти по-людськи: «Це не гірчиця і не майонез. Це – вода!» – «Так, припиняй це. Нам уже до роботи повертатися час». Марлен насварив мене вказівним пальцем та витяг спрей. Спрей для відсвіжування обличчя. «Ось воно! – виголосив він голосом володаря кілець. – Кляті французи!» – «Вони що, додали туди трохи гірчиці?» – здивувався Валерій. «А от і ні. Я оглянув усі написи, ніде не вказано, що вона шкідлива для алергіків, вони не протестували цю воду та не написали жодної перестороги, тому ми їх покараємо євро».

«Я вже дещо зробив, поки вас чекав». І Марлен продемонстрував свої здобутки. Спочатку він показав власне фото, підписане таким чином: «Я до відсвіжування обличчя вашим спреєм». На фотокартці було вказано дату. Потім він показав іншу, полароїдну, де розквітав його опухлий писок. На цьому знімку також був напис: «От що зробив із моїм обличчям ваш спрей». На третій картці був з усіх боків представлений спрей. «Це навіщо?» – «А я не хочу повертати їм спрей, він іще повний і ним можна користуватися. Отримають натомість цю фотокартку, чек та етикетку. А тепер я сідаю, пишу претензію, а ви спостерігаєте. Мені необхідна дружня підтримка. Ще можна горілки. Навіть без абрикосів». Претензія вийшла стислою, але з погрозами. Марлен сміливо витребував із французів десять тисяч євро за моральну та фізичну шкоду та натякнув на те, що в разі невиплати звернеться до суду.

Чесно кажучи, я захоплювалася Марленом. Він колись мешкав у Франції й відсудив в однієї бабці п’ять тисяч франків тільки за те, що її песик поламав собі зуби на Марленових черевиках. Фотокартка черевика, який постраждав, виглядала досить переконливо. Виробники спрею відразу збагнули, що мають справу з досвідченою наволоччю, тому гроші вони йому перерахували без зволікань. Та ще й пообіцяли, що проведуть усі обов’язкові тестування.

Я думаю, усім відтепер стало зрозуміло, що позов до «Ейр Франс» був у надійних руках.

З Євгеном ми зустрілися в невеличкому барі. Він виглядав невпевненим. Забагато жестикулював, це було йому непритаманно. Я теж нервувалася. Він спитав, що я буду пити, я чомусь замовила пиво, він спохмурнів. Але замовив пиво й собі. «Буду пити те саме. Чим закусюватимемо?» Я сказала, що нічого не хочу їсти. Насправді менш за все мені хотілося, щоб він подумав, ніби я використовую його. Чужі гроші – байдуже, позичені чи подаровані, – я відчувала краденими, це була стара проблема, але він про це не знав. Євген виглядав зовсім розгубленим, але замовив карпачо з риби. Половинки лимонів виглядали, наче здивовані брови. Карпачо з риби їли дві