Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

Проходить виснажливий військовий вишкіл з різними бігами, повзанням на животі тощо. За віком і через згадуване поранення у ногу його комісують. Тоді займає своє місце у лавах Юнацьких душпастирів — стає їх головним духівником (у ранзі полковника повітряних сил). Я маю багато свідчень про його самовіддану працю. Він постійно перебував серед підопічної молоді (світлина 18). З нею пережив усе лихоліття аж до капітуляції. Про останній день служби капеляна Юнаків згадує Зиновій Книш: «Він просто у своїй напіввійськовій уніформі пішов до французької команди, одверто признався, що вертається з війська, що обов'язки священика бути там, де його вірні. Військове Правління це прийняло за зрозуміле й видало йому посвідку з дорученням для місцевих комендантів іти йому на руку».[31] На еміграції займав високі релігійно-громадські пости.

Чи така людина могла не віддатися справі захисту Юнаків? Ні! Впевнений, що більшість керманичів, виховників і духовників також виконували свої обов'язки в силу своїх можливостей. Їх ніхто, крім власного сумління, не змушував і за це вони не мали ніякої особистої вигоди, крім небезпеки і великої моральної відповідальности.

Світлина 18. Польову Службу Божу для Юнаків відправляє о. С.Сапрун, 6 січня 1945 року.

Чому ж, у переважній більшості, Юнаки залишилися самі зі своїми бідами?

До організації дивізії «Галичина» готувалися довго і відповідально як німецька влада, так і УЦК, ОУН і навіть церковне керівництво (розуміється, кожний зі своїх позицій).

«Митрополит Андрей Шептицький — людина колосальної популярности і величезного авторитету — підтримав ідею створення дивізії і сказав віщі слова, що майже немає ціни, яку не треба б дати за створення української армії», — згадує дивізійник Мирослав Малецький.[32] Хоча командування було німецьким, дивізія, однак була забезпечена українськими військовими і виховними кадрами. Навіть ОУН старалася, щоб кожний десятий воїн був із повстанців.

Цілком інша ситуація склалася з Юнаками. Українське суспільство, керуючись гуманними та іншими чинниками, як ми уже згадували, було категорично проти залучення підлітків до активних воєнних дій.

Німці підступно почали набір самі, зайняли всі чарунки у ієрархічній драбині прямого і посереднього керівництва долею Юнаків. Мало того, вони підробили підписи українських керманичів під патріотичною відозвою про набір. Після короткого вишколу підлітків, як горох, невеличкими групами від трьох (у випадку Леоніда Легкого) до декількох десятків Юнаків чи Юначок порозкидали по усіх кутках підвладних німцям европейських країн. Зовсім морально не підготовленими, хлопці і дівчата залишалися самі у постійній, загрозливій для життя, сутичці з загартованими альянтськими летунами.

Суспільство опинилося перед доконаним німцями фактом — набором підлітків у Юнаки. УЦК намагалось активно діяти, але час уже був втрачений. Німці, захопивши ініціятиву, неохоче приймали у «станицю Нікеля» українських представників. Поки це відбувалося, час ішов не на користь Юнакам. Наприклад, тільки 3 липня 1944 року проф. З.Зелений звернувся до греко-католицького Парохіяльного Уряду в Кракові про забезпечення Юнаків релігійною опікою. У серпні того ж року лише велися розмови про навчання, у тому числі гімназіяльне. З великими зусиллями воно було нарешті організоване, але охопило надзвичайно мізерну кількість Юнаків.[33]

Світлина 19. Відкриття пам'ятника в честь 60-ліття утворення Української Національної Армії на 76 полі Личаківського цвинтаря у Львові 19 липня 2003 року. До слова запрошений о. д-р Іван Музичка.

Та й тоді, як тепер довідуємося, актуальним було більш важливе питання — виживання підлітків взагалі. Тому створення інституту опікунства-наставництва та організація обміну й вивчення ситуації Юнаків на місцях служби займали чільне місце у всій роботі українського представництва.

Значно краща, хоч також з трагічним кінцем, була ситуація у дивізії «Галичина». Вояки (це вже не підлітки, а дорослі мужі) були згуртовані у великих підрозділах, які мали своїх досвідчених старших командирів, виховників і священиків, що в потрібний момент могли допомогти. Та й вони не були у постійній небезпеці, яка тиснула на психіку.

Наставники і вихователі Юнаків намагалися бути в безпосередньому контакті з ними. Але як їх невелика кількість за короткий час (менше півроку), та ще й у суматосі кінця війни, могла «обслужити» близько 100 засекречених постоїв Юнаків та багато порозкиданих дрібних груп? Хоча наставники і священики були у постійних роз'їздах, та великі відстані і часті пошкодження колій залізниці утруднювали їхню місію. А що ж вони везли зі собою? Календарики, молитовники, пісенники… Більшого вантажу взяти не могли. Найважливіше, що вони несли, це — СЛОВО: слово потіхи, слово поради старшої, досвідченої людини. Досить вагомий вплив на німецьке командування на місцях постою Юнаків мав о.Сапрун, бо він був у формі полковника, а звання у німецькій армії цінувалося дуже високо.

Світлина 20. Пам'ятна таблиця Українським Юнакам протилетунської оборони на одній з чотирьох граней пам'ятника в честь 60-ліття утворення Української Національної Армії.

І ще про одну болючу справу. «Розголос довкола дивізії («Галичина». — С.Ш.) вповні відсунув на бік та заглушив біль, болючу і прикру справу «Юнацтва протиповітряної оборони…» — писав Кость Паньківський, голова УКК,