Читати книгу - "Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов"

І все ж, подумалося Сенцову, вони не армія, яка капітулювала, а солдати, що відпочивають між боями.

Відпочивали бійці… І, як звичайно буває на привалах, хтось тихенько затяг пісню.

Ледве вловивши мелодію, Сенцов підхопив її — так само неголосно, бо пісня ця була з тих, які співають не звучними й добре поставленими голосами, а стиха, трохи, може, неправильно й хрипкувато, з тією особливою якістю, яку в нас називають задушевністю, і не в змозі її замінити ніяка школа і навіть талант.

Це була пісня, яку співали в незабутні і неповторні сорокові роки — такі далекі і такі близькі їм зараз; пісня, в якій немовби сконцентрувалась уся романтика того суворого, збройного часу…

В ній співалось про двох друзів, котрі служили в одному полку, — “пісню співай, співай…” (співай, хоч би що там сталося: не тобі одному довелось нелегко! — так розумів тепер Сенцов ці слова), — і, хоч різні були в них вдачі, вони дружили справжньою дружбою (тут пісню підхопили Коробов і Азаров: хто, як не вони, пілоти, знали ціну справжній дружбі!)…

Земна пісня звучала в примарно, неправдоподібно освітленій каюті. І так шалено захотілось кожному ще бодай на годину побачити Землю — рідну, сувору і прекрасну.

І раптом Сенцов підвівся на весь зріст, очі його сяяли.

— Хлопці! — голосно мовив він. — Ми все продумали, й іншого виходу у нас немає. Тільки відступати… Летіти — божевілля, ми навіть не знаємо, як вмикаються двигуни… Але мені здалося… мені здається — чи так уже необхідно нам усе продумувати? Ви розумієте, адже все це будували люди. Люди! Хай вони інакше себе називали, який би вони там не мали вигляд… Але ж не може одна людина в такому ділі підвести іншу! Летіти не можна, бо не вміємо керувати ракетою. Але Земля жде! І, крім того, вони ж літали! А що, коли й ми зможемо? Може, тут зовсім і не треба керувати? У мене таке відчуття, що розгадка десь поряд, варто тільки ЇЇ пошукати як слід… Адже справа не в наших п’яти життях, дідько б їх забрав зовсім… Могли ж ми загинути й раніше… Але ж люди чекають на нас! Якщо ми не повернемось, Земля припинить дослідження, знову ще й ще перевірятимуть усі розрахунки і конструкції, буде згаяно час, можливо, роки… Ми мусимо повернутись!

— Ану, — у тиші, що запала, промовив весело й ліниво Коробов, підсовуючись до столу. — Адже, власне, дім наш майже поряд, — він швидко накреслив на столі пальцем два концентричні кола. — Оце Марс, а це Земля…

— А тут Венера, — іронічно сказав Азаров і накреслив третє концентричне коло, ближче до Сонця. І тут же здригнувся — так різко схопив його за руку, вигукнувши, Раїн.

— Ти чого? — запитав Сенцов.

— Нічого… — сказав Раїн. — Просто я ідіот. Марс, Земля, Венера… А в центрі що, я вас питаю?

— Наскільки відомо, Сонце, — буркнув Сенцов. — Ну й?..

— Так, — задоволено кивнув Раїн. — Прошу дозволу відлучитись на півгодини.

— Куди?

— Дуже важливо… Перевірити одне міркування, — сказав Раїн, нишпорячи в купі довідкових котушок, прихоплених ними із загиблої ракети, і поквапливо закладаючи одну з них в магнітофон. — Одне міркування…

Він закрив очі, прислухаючись до чисел, які монотонно диктував магнітофон. Почав робити розрахунки на аркушику паперу.

Потім переглянув їх і кивнув.

— Ми вдвох із Калве… Одягайся, Лаймоне, — він почав натягувати скафандр, з нетерплячки не попадаючи в рукава. — І як тільки ми раніше не здогадались… Шукали складного, а виходить дуже просто…

— Та в чім річ? — не витримав Азаров. — Що за секрети?

— Дізнаєшся, любий, дізнаєшся, — сказав Раїн. — За півгодини ми повернемось. Прихопи інвертор, Калве…

Поки троє в каюті чекали на їхнє повернення, не промовляючи й слова і тільки перезираючись, Раїн і Калве проминули відсік з обчислювачами і ввійшли в круглий зал. Раїн мерщій підійшов до екрана, схилився над ним, глухо — лише з голосу можна було зрозуміти, як він хвилюється, — сказав:

— Дай-но збільшення…

Калве ввімкнув. Кілька хвилин Раїн напружено вдивлявся, водячи стрілкою по екрану, щось підраховував, ворушив губами. Нарешті він рішуче поставив кінчик стрілки точно на вогник середнього кільця.

— Замірь… — кинув він коротко.

Калве рушив уздовж кабеля, повільно наблизився до дверей, що вели в секцію, сказав:

— Сигнали надходять…

— Так, — промовив Раїн, виписуючи нові цифри на аркушику паперу. Після цього він ще раз перевірив положення стрілки. Кивнув головою. Випростався, весело поблискуючи очима. — Ходімо…

За десять хвилин вони були вже в рубці ракети. Три запитливі й повні надії погляди зустріли їх. Калве у відповідь нерозуміюче знизав плечима, покрутив головою. Раїн зразу попрямував до центрального пульта, кілька секунд дивився на нього. Пригладивши чуба, сухо сказав:

— Всі ми — а я в першу чергу — заслуговуємо одиниці з кмітливості й логіки. Я ніяк не міг зрозуміти призначення пульта на кібернетичному посту. Калве теж. Та це виявився не його фах… Якби хто-небудь з моїх асистентів на кафедрі не знав, що Земля обертається навколо Сонця, — це був би менший гріх… На пульті позначені — і ми давно повинні були здогадатися — орбіти трьох планет: Марса, Землі, Венери. Ось вони, кільця з вогниками. А вогник у центрі.

— Сонце! — сказав Калве, усміхаючись, наче він уже побачив справжнє, земне сонце — не палаючу, волохату кулю, яким вони бачили його з