Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

— Саме так, розбійниця, і сказала?

— Їй-богу, саме так.

— Не могла б вона сказати просто так, без ніякого заміру, правда ж?

— Правда! — впевнено підтвердив малий. — Вона казала: «Побачиш діда Плачинду, він хоч і старий, але тримається добре, і якщо ти з ним станеш до розмови, то два дні й дві ночі в тебе живіт від сміху болітиме… Бо ще тоді, коли мати дівчиною була, то він викидав такі коники…»

— Так і сказала, моя голубонька?

— Так і сказала!

— То, щоб ти знав, Плачинда мій зять, і він секретар примарії!

Тік скорчив таку нещасну гримасу, що дід не стримався:

— Бачиш, як я тебе підловив! Плачинда — це я! А секретаря звати Ілією. Іліє Далба. Хіба ж не краще казати правду від самого початку?

— Якби ж і ви вчинили так само. Я хотів вам зробити приємність, їй-право. Бо навіть здаля видно, що ви хороший дідусь. Я ж знаю.

Нова тактика швидко здолала опір дідуся.

— Ти мені подобаєшся, бо розумний, а особливо тому, що так перекривив Катріну, як у селі ніхто не втне. А та розбійниця — то моя дочка. Ти знаєш, малий, як хлопці ходять за нею? Я тобі скажу, що це саме через неї в нашому селі так добре ідуть справи. Вона що захоче, те й зробить. Ось навіть учора ввечері підмовила двох хлопців, і вони пішли на руїни лякати якихось непроханих гостей…

Тік чемно мовчав. Дідусь раптом спитав його:

— А навіщо тобі Іліє Далба?

— Треба в нього дещо спитати…

— Ніби не можна мені сказати. Бо навіть коли звернешся до нього, він все одно прийде до мене питати, що відповісти. Ну, то як?

— Я сказав би, але, бачите…

— Чого ти хитруєш? Секретар пішов до міста.

— Ви сказали, нібито про що б вас не спитати…

— Ти глянь на нього! Та як ти смієш не вірити старим людям? Ти мене починаєш сердити…

Тікові не хотілося мати ще одне непорозуміння з дідом, і він спитав:

— Не приносив ніхто кілька днів тому сюди, в примарію, такого невеличкого пакета?

— Чому ж ні? Григоріє Бетяле приносив. Його Стріхою прозивають… А що тобі треба від нього?

— Я хотів би спитати його…

— Стріху? Якщо він не пішов, бо він не тутешній, а з Зогренів. Учора ввечері був ще в селі. Але казав, що сьогодні вранці піде назад.

— А може, він ще не пішов… — з надією вимовив малий, бо знав, що Зогрени за шість кілометрів від міста в протилежний кінець.

— Може! Якщо хочеш, то я скажу, де його можна знайти. Іди цією вулицею прямо, коли дійдеш до криниці, то спитай у дітей, вони там пустують громадкою цілий день, де хата Болгинди. Вона трохи вище од криниці. Там може й бути Стріха.

Тік подякував дідові й бігцем подався вулицею до криниці, що виднілася ген у долині. Аби ж він вирушив рано-вранці та не теревенив стільки з дідом Плачиндою…

— Гей, малюк! — звернувся він до якогось хлопчика в червоних полотняних штанах, що стояв біля криниці. — Де хата Болгинди?

— А навіщо вона тобі?

— Скажи, маленький, не витріщай так очей на мене.

— Не хочу казати!

— Я тобі дам гудзика.

— Спра-авді? — засумнівався той.

Тік хоч-не-хоч відірвав гудзика й простягнув пуцьвірінкові. Дівчина з косою правду казала. У цьому селі навіть діти вміють користуватися становищем.

— О-он вона, отам, де шовковиця! Ось прямо. Але вдома там нікого нема.

Та Тік не зважив на останні слова й щодуху подався до вказаної хати. Він так заходився стукати в ворота, аж по всьому селу завалували собаки, проте на обійсті Болгинди — ні духу. В сусідній хаті через вікно виткнулася голова бабусі:

— Кого тобі треба, що ти все село розтривожив? У Болгиндів нікого нема.

— А куди ж він пішов? — спитав Тік. — Мені ж треба вкрай поговорити з кимось із Болгиндів…

— Подивися, там пуцьвірінок малий має бути вдома. Такий худющий, у червоних штанах…

— Дякую!

Прибігши до криниці, черешняк відкликав убік пуцьвірінка в червоних штанах.

— Хочеш мати ще одного гудзика? Дуже гарного…

— Невже? — засумнівався малий. — Той, що ти мені дав, поганий.

— У мене є кращий, але не бреши тільки.

— Я не брешу, аби тільки в тебе були гудзики…

— Де дід Бетяле?

— Який Бетяле?

— Стріха, Стріха де?

— А-а! Стріха! Він пішов сьогодні вранці, ще півні не співали…

— Куди пішов?

— Додому, в Зогрени. Він же до нас приходить тільки раз на рік… Тепер уже десь через рік прийде.

— А він справді пішов?

— Справді!

— Ну, а зараз дай маленького гудзика, я подивлюся, котрий більший. Так! Тепер іди.

— Але ж ти казав, що даси ще одного гудзика, а забрав навіть того, що дав раніше.

— Ну, швидко! Чи не чуєш?

— Дай мені гудзики, бо я батькові скажу!

— Чому ти дозволив, щоб Стріха пішов? Я тобі дам десять гудзиків. На ось одного лея, та тільки перестань скиглити.

Почувши про гроші, малюк підстрибнув угору, ніби горобчик. Він схопився, заховав його до кишені, а потім сказав Тікові:

— Стріха пішов не прямо в Зогрени. Казав, що в нього є якесь діло на один день у Папурі.

Почувши несподівану звістку, Тік дав малюкові ще два гудзики. Той схопив їх