Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

— Як пройти до Папури, дідусю?

— До Папури? Це від Зогренів ще кілометрів п’ять дорогою на Велени. А якщо стежкою, то буде, мабуть, тільки чотири. А що тобі там треба?

Тікова радість щезла за одну мить. Він думав, що Папура десь біля Вултурештів.

— Я хотів тільки дізнатися… — відповів він, забувши про добросердість дідуся.

Тікові пошуки почалися з невдачі.

8

Урсу і Данові не поталанило і в другому вогкому підземеллі. Єдине, що вони зробили внаслідок ретельного і впертого пошуку, — забруднили одяг та набрали в туфлі води и багнюки. Тому пішли до потоку, роздяглися і випрали одяг.

Тік прийшов до них якраз тоді, коли вони сушилися на сонці.

— Ага! — дорікнув їм пустун. — Ви згадали, що в нас зараз канікули…

— Це біда якась на наші голови, — поскаржився Урсу. — Я певен, що в цих руїнах ми не знайдемо й шматочка мармуру…

Вони переповіли по черзі свої халепи.

— Нам ще залишилося обстежити тільки стіни з правого боку, — сказав Дан. — Там є якісь брудні діри. Думаю, до вечора закінчимо. Є ще якийсь кам’яний хід… У мене таке передчуття…

— Ми не повинні дуже довіряти передчуттям, — перепинив його Урсу. — А ти, Тіку, що гадаєш робити зараз?

— Поїду шукати Стріху.

— Чим же ти поїдеш?

— Знайду щось.

— Ти не хочеш і нас трохи почекати? Можемо піти разом.

— Не треба марнувати час! — рішуче сказав Тік. — Я піду сам! До вечора знайду Стріху. А звідти, з Папури, до міста якихось десять кілометрів…

— Тоді повертайся просто додому! — звелів йому Урсу. — А ми, коли щось знайдемо, пришлемо телеграму. Хоч я не дуже вірю.

— Отже, мені брати з собою й маленького рюкзака? — спитав Тік.

— Ти коли думаєш іти?

— Зараз.

— Відпочинь ще хоч з півгодини.

Але Тік уже закинув рюкзак за плечі. Урсу й Дан потисли йому руку, побажавши від щирого серця успіхів у пошуку.

— Може, ти до вечора дізнаєшся щось, — сказав йому Урсу, — то дай телеграму на примарію. Бо не знайдемо ми тут ніякого дідька, щоб стирчати ще ніч.

— Не турбуйся, — відповів йому Тік.

І почалося змаганння з дорогою. Тікові маленькі кроки відмірювали велику віддаль. Але він навіть не підозрював, скільки доріг його чекає, скільки досад, скільки невдач, скільки страху, скільки лютувань. Він не уявляв, якою важкою й заплутаною виявиться та нитка, що по ній ковзнуло й прибуло до черешняків послання дівчини в білому.

Розділ IX

1

Тік уже з годину простував дорогою до міста. Ніде не видно було ні душі. Він або почекав би, або наздогнав би — вдвох іти веселіше. Тільки кілька бабусь перейшли йому дорогу. Наближався полудень, і вони несли обід у поле. Хлопець сказав їм: «Добрий день!», вони пильно глянули на нього й відповіли так, як ведеться у цих краях: «Хай і вам буде добрий день!»

Сонце стояло в зеніті й дуже пекло. І жодної тобі підводи позаду! Хлопець зупинився біля криниці під крислатим дубом, набрав відро води, ковтнув кілька разів, а решту вилив собі на голову. Холодна вода побігла за пояс. Може, тепер стане легше. Прискорив ходу, бо якраз вийшов на стежину обіч шосе. Аби збавити час, почав рахувати кроками відстань між телеграфними стовпами. Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Тік став, але не тільки тому, що збився з ліку. Ззаду почувся гуркіт мотора, і хлопець, озирнувшись, побачив далеко хмарину куряви. Автомашина!

Коли хмаринка наблизилася, малий засмутився. Це не велика машина, а малолітражка. Він навіть не намагався випробувати щастя. Аби ж то нормальний автомобіль… Машина промчала повз нього. Крім шофера, у ній сидів ще один чоловік у літній сорочці і в білому брилі. Пасажир у брилі повернув до Тіка голову. Але малий саме відвернувся, бо ззаду заторохтів, віз. І він навіть не помітив, що машина зупинилася за сотню метрів від нього, біля акацій на перехресті.

— Гей, парубче! — почув Тік.

Чоловік у брилі вийшов з машини й махнув йому рукою.

«Не знає дороги до міста і хоче спитати в мене», — вирішив подумки «парубок», швидко припустивши до машини.

— Ти йдеш до міста? — спитав його чоловік у брилі.

— Як вам сказати… не зовсім до міста, але близько… в Зогрени. А точніше — в Папуру.

— На твоє щастя, ми теж їдемо в Зогрени. Сідай.

Тік так радо прийняв запрошення, що миттю опинився в машині поруч із водієм.

— А ти не хочеш сісти біля мене? — спитав чоловік у брилі. — Ми могли б поговорити трохи.

Тік здивовано пересів до любителя побалакати. Машина рушила. Чоловік дістав сигарети, закурив одну, а потім звично спитав:

— Ти куриш? — і простягнув йому пачку.

Тік спантеличено глянув на нього. Чоловік розсміявся:

— Ха-ха-ха! Я й забув, що ти маленький! Але невже ти ні разу не потягнув диму на перерві в школі чи влітку на річці? Щось мені не віриться…

— Так, я справді колись раз потягнув, і саме на річці… А звідки ви знаєте?

— Ти глибоко втягнув у себе, і тебе вчили казати: «І-і, де ж мої коні?» Правда?

Тік дедалі з більшою цікавістю дивився на свого балакучого попутника. Звідки він усе це знає?

— Саме так і було. А після того кашляв —