Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Лінкольн хотів створити «Білий Інтернаціонал»: союз німецьких, австрійських, угорських та білих (антибольшевицьких) російських ревізіоністів, спрямований проти держав Антанти, Польщі та большевицької Росії. Розміщена між Польщею і Росією Україна була природним ворогом обох, а отже, природною союзницею ревізіоністів. Незважаючи на те, що Українська Народна Республіка тепер була союзницею Польщі в боротьбі проти большевиків, завершення війни не давало великих шансів на створення тривалої української держави. У найкращому випадку переможна Польща забрала б собі землі, що їх українці вважали західною Україною. Із західним наступом Червоної армії в липні 1920 року польська перемога видавалася малоймовірною. Переможна большевицька Росія забрала б Україну собі в ім’я революції. Незалежно від розвитку подій, численні українці залишаться невдоволеними. Вони стануть ревізіоністами, а отже, можливими союзниками.

Упродовж того літа Лінкольн та його товариші-путчисти зрозуміли, яким чином стратегічна ситуація зможе невдовзі повернутися на їхню користь. Двоє із їхніх ворогів, видавалося, знищували одне одного. Польща, найбільша держава, що постала внаслідок ненависних паризьких мирних домовленостей, перебувала у стані війни з большевицькою Росією, що втілювала її комуністичний кошмар. Щойно стане зрозуміло, котра зі сторін здобуде перемогу, Білий Інтернаціонал зможе діяти. Тим часом його члени розважали над українським питанням[157].

Серед українців не було нікого, кого б вони знали краще за Вільгельма. 1918 року Червоний Князь був сильним подразником для німців саме завдяки своїй надзвичайній популярності в Україні. Він був суперником обраного німцями чільника, гетьмана Скоропадського, а поза тим становив загрозу їхньому домінуванню в країні. Генерал Людендорф, що був у той час глибоко задіяний у експансіоністських планах Німеччини щодо України, чудово здавав собі справу з монархістських претензій Вільгельма. Якщо Україна була потрібна Лінкольнові та його Білому Інтернаціоналу як союзниця у справі ревізіонізму, то ревізіоністському союзові потрібен був хтось, кого в Україні знали і хто досі користувався там популярністю. Ця логіка змусила Білий Інтернаціонал шукати Вільгельма у Відні.

Того літа, 1920 року, Вільгельм, як і Лінкольн, був у настрої споглядальному й вичікувальному. До Відня він дістався з Бухаресту в березні — виснажений, бідний і, мабуть, неабияк збентежений. Він більше не міг мешкати, як колись, у батьковому палаці на Віднер Гауптштрасе. Він не спілкувався зі Штефаном, та й палац націоналізувала Австрійська Республіка. У цій новій Австрії у Вільгельма не було громадянства, ба навіть права на його здобуття. Однією з перших дій, до яких вдалася республіка, була заборона перебування в її межах для всіх членів колишньої династії, якщо вони не зреклися претензій на посідання трону монархії. Вільгельм такого зречення не складав — і тим не менш замешкав у Відні. Як у Відні, так і в цілій Австрії тоді правили соціал-демократи, і ця влада дала йому спокій. Можливо, одні досі бачили в ньому прихильника червоних ідей, а інші — принца.

Вільгельм не відразу знайшов свій шлях. Він жив на скромну платню, яку й далі отримував, попри свою відставку, від Української Народної Республіки. Ніхто, здавалося, не знав, де він ночує, та обідав він майже щодня у Café Reichsrat — за декілька метрів від парламенту, який ухвалив закон, що забороняв його тут присутність. Він тихо сидів у закутку, очікуючи пропозицій. Його аж ніяк не забули. Навколо нього — габсбурзького принца й українського претендента, прибічника двох справ, чий час, здавалося, минув — вилися чутки. Хоча Вільгельм небагато розповідав про власні плани, чимало його знайомих віденців прагнули нагадувати журналістам про його недавні подвиги. Як у кінці березня згадував іноземний журналіст, що писав про українську мрію Вільгельма: «цьому чоловікові не бракувало уяви!»[158].

Того літа у Відні Вільгельм дійшов до таких самих висновків, що й Лінкольн із німецькими конспіраторами у Мюнхені. Усі вони чекали результату польсько-большевицької війни з думкою про те, що розруху в Червоній армії можна буде використати для того, щоб спровокувати контрреволюцію справа. Після угорського та баварського досвідів план цей не можна було назвати ірраціональним. Його здійснення вимагало катастрофи, але після бойні Першої світової з її двадцятьма мільйонами загиблих уявити собі ще одну катастрофу було зовсім нескладно. У серпні 1920 року Червона армія стояла біля воріт Варшави, столиці Польщі. Для Білого Інтернаціоналу, як і для Вільгельма, настала мить відчайдушної надії. Полковник Бауер міркував, що в мить, коли Червона армія знищить Польщу, Білий Інтернаціонал повинен розпочати контратаку проти Росії з Німеччини, Австрії, Угорщини та України. Він гарячково працював задля залучення Вільгельма до змови[159].

Вільгельм був у більш неоднозначній позиції, аніж німці. Змова Білого Інтернаціоналу могла спрацювати лише після перемоги над польським військом, знищення польської держави та ймовірної страти його родини. Якби большевики захопили Польщу, Габсбургів убили б як класових ворогів. Його брати Альбрехт і Лео, ветерани Габсбурзької армії, тепер служили в армії польській. Із цієї причини їх теж могли вбити представники нерегулярного большевицького війська. Вільгельм, ймовірно, розмірковував, що якщо Польща однаково приречена, то принаймні ще може постати незалежна Україна. На цей ризик він був готовий піти. У серпні, поки Вільгельмові брати боронили Варшаву, його секретар Едуард Ларищенко повідомив німцям, що Вільгельм готовий надати їм свої послуги. Тоді, на подив Вільгельма, польське військо спромоглося на диво. Відважний контрнаступ на Варшаву витіснив большевицькі сили з Польщі. Ця польська перемога стала найважливішою поворотною точкою в історії Європи з початку Першої світової війни. У певному сенсі Перша світова нарешті завершилася аж біля воріт Варшави у серпні 1920 року. Війна принесла за собою революцію, а революція принесла нові війни. Революційна війна большевиків втратила свій імпульс лише з польською перемогою під Варшавою; аж там новий європейський лад, що його представляли нові республіки на кшталт Польщі, зумів успішно себе відстояти[160].

Червоній армії не судилося поширити революцію по Європі, як сподівалися Ленін та большевики. Без революції не могло бути й контрреволюції. Білий Інтернаціонал розпався. Требітш Лінкольн покинув своїх друзів у вересні 1920 року, викравши архів організації і продавши низку найдобірніших документів пресі.

Польща зрештою встояла. Вільгельмова родина — вижила. Його брати могли святкувати мир та перемогу. Після п’ятьох років війни габсбурзькі, а відтак польські офіцери Лео та Альбрехт могли повернутися до батькового маєтку. Вони довели свою відданість Польщі у найвиразніший із можливих способів — ризикнувши власним життям у бою. Тепер Вільгельмів найстарший брат Альбрехт міг здійснити свій задум узяти за