Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Нареченою Альбрехта була Аліса Анкаркруна, донька старшого мисливця при шведському королі. Як і Альбрехт, вона була полькою з вибору.

До своєї польської ідентичности Аліса прийшла через свого першого чоловіка, на десять років раніше. На балі у Стокгольмі вона познайомилася з поляком Людвіком Бадені, багатим і вродливим дипломатом на службі в Габсбургів. Бадені, який знав, що вона неперевершена наїзниця, запитав її, як їхати галопом по льоду. Це було якнайкраще запитання, оскільки Аліса все своє життя прагнула поєднати граційність із відвагою. Вони одружилися 1911 року, а на медовий місяць подалися плавати через фйорди на заквітчаному човні. Вона народила йому сина. Але невдовзі Людвік захворів, утратив розум і опинився в божевільні.

1915 року у Відні одягнена в повсякденне вбрання і з іграшками в руках для свого малого хлопчика Аліса на чаюванні познайомилася з Альбрехтом. Це було кохання з першого погляду. Чоловік та жінка, які обрали Польщу, обрали одне одного. Та вони не могли залицятися; Альбрехт мусив повертатися на фронт, а чоловік Аліси був ще живий. Після смерти Людвіка Бадені у 1916 році Аліса вирішила переїхати до маєтку її колишнього чоловіка в східній Галичині.

Восени 1918 року, коли змінювався плин війни, Альбрехт переконав її повернутися до Відня. Він знав, що товариші Вільгельма мали намір забрати східну Галичину до складу незалежної української держави. Вона дісталася аж до Львова, де її затримало українське повстання 1 листопада. Аліса спромоглася вислизнути і повернутися до свого галицького маєтку, який невдовзі оточили українські партизани. Аліса знала, як вести розмову з українцями, і справді ставилася до них дуже прихильно. Полишена сама на себе, не маючи змоги ні до кого звернутися по допомогу, за винятком своєї англійської гувернантки, вона розпочала перемовини з чоловіками, які стали на її порозі з наміром відібрати як мінімум її майно. Частину цього майна Аліса усе ж втратила, але сама вона і її маленький син зберегли життя. 1919 року Альбрехт відшукав її та її сина й забрав обох у безпечний Краків[161].

На той час Альбрехт уже не був Габсбургом, а лише польським офіцером, що воював у польсько-большевицькій війні. Аліса мала стати його винагородою; коли закінчиться війна, вони могли одружитися. Аліса була аж ніяк не королівського походження, а отже, за правилами Габсбургів, шлюб їхній був нерівним. Та Габсбурзької монархії вже не існувало. Аліса була шляхтянкою, яка стала полькою, але не була польською аристократкою, а отже, цей шлюб порушував і Штефанові політичні принципи. Однак на 1920 рік Штефан уже не мав надії здобути для родини польську корону. Він просто радів із того, що його нова невістка вільно володіла польською. Ідентичність подолала амбіції. Чоловік хотів польських онуків. Аліса та Альбрехт узяли шлюб 18 листопада 1920 року в живецькому замку; він був одягнений у форму польського офіцера, вона — у біло-сіру сукню[162].

Альбрехт був тепер, поза сумнівом, добрим сином, найбільш польським із дітей. Він був єдиним сином, що знайшов собі польську наречену (у певному розумінні), а отже, єдиним, хто міг продовжити лінію польських Габсбургів. Лео також заслужив слави в Польській армії і прагнув одружитися; однак його наречена була австрійською шляхтянкою на ім’я Марія Монжуа, знаною як Мая. Він одружився з нею через два роки, у жовтні 1922 року, в соборі Святого Стефана у Відні. Такий шлюб був прийнятним, але не давав підстав для святкувань. Вільгельм був українцем, і його бачили з українськими жінками. У Відні ходили чутки, що молода музикантка на ім’я Марія була його дівчиною. Та Вільгельм, схоже, не тяжів до шлюбу.

Справа йшла до розриву. Польський батько Штефан та його український син Вільгельм могли б гармонійно співіснувати в Європі багатонаціонального монархізму, але не в новій Європі національних республік. Вільгельмові амбіції можна було примирити з амбіціями його батька, поки Габсбурги правили і поки габсбурзький цісар мріяв про польські та українські коронні землі. Коли монархію зруйновано, Вільгельм і його батько раптом опинилися в ситуації, коли кожен представляв непримиренні інтереси націй, які воюють за територію. Наприкінці 1918 року Вільгельм став на бік українців у війні з Польщею за східну Галичину. У кінці 1919 року він покинув Українську Народну Республіку через її намір стати союзницею Польщі. Тоді, влітку 1920 року, він поклав власне політичне майбутнє на справу повного знищення Польщі й цілком імовірної загибелі своєї родини від рук большевиків. Вільгельм не був удома з 1918 року і не говорив із батьком.

Вільгельм не з’явився на Альбрехтове весілля. Напевно, він почувався слабким і приниженим. Його Україна вступила в ганебний союз із Польщею. Польща його брата Альбрехта перемогла, і, як і передбачав Вільгельм, у своїй перемозі зрадила українську союзницю. Після перемоги над большевиками Польща не збудувала незалежну Україну. Натомість вона вдовольнилася перемир’ям, а невдовзі мала посадити українських солдатів, які захищали Варшаву, в табори для полонених. Ставши на бік переможених, Вільгельм усунув себе зі спадкоємства родини. Він розумів, мабуть, що спадкоємцями його батька стануть польські діти від шлюбу його польського брата з надзвичайно красивою жінкою. Він відкинув батькову політичну спадщину і тепер опинився на маргінесі родини, сам у Відні, коли родина зібралася в Живці. Він націлився на Польщу й на батька.

В інтерв’ю віденській газеті від 9 січня 1921 року Вільгельм змалював поведінку Польщі та поляків як негідну. «Мегаломанія, — сказав він, — схоже, глибоко вкоренилася у тій країні». Вказуючи на єврейський погром у Львові, що відбувся під польською окупацією, він запитав, чи «цивілізована держава вчинила б таке»? Він говорив про східну Галичину, чию окупацію з боку Польщі прийняла Антанта, як «чисто українську землю»[163].

Відповідь Штефана була швидкою і нищівною. 31 січня 1921 року він написав статтю для декількох європейських часописів, у якій ствердив, що Вільгельмові «стосунки з домом розірвано». У відповіді від 18 лютого Вільгельм висловив подив із приводу батькового близького союзу з Польщею — країною, яка зрадила династію, котрій обіцяла вірність (Габсбургів), а також країну, доля якої була в її руках (Україну)[164].

Вільгельмового батька це не на жарт образило. Перед війною як Штефанове, так і Вільгельмове почуття чести було пов’язане з династією Габсбургів, хоч кожен із них і вдавався до кроків, спрямованих на покращення власного в ній становища. Під час війни вони обговорювали кордони Польщі