Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Та йшлося про більше, ніж любов і честь. На кону стояли також родинні статки. Коли в листопаді 1918 року Альбрехт одружився з Алісою, замок і цілий родинний маєток з юридичного погляду належали польській державі, яка все націоналізувала. Поки Штефан з Альбрехтом гарячково намагалися повернути собі власність, українська репутація Вільгельма створювала їм постійний клопіт. Щоб мати хоч якусь надію на збереження своєї власности, Штефан мусив дистанціюватися від свого наймолодшого сина-відступника. У петиції до польського уряду він писав, що «ніхто не може сказати, що він брав хоч якусь моральну чи матеріальну участь у гаданих діях його наймолодшого сина Вільгельма». У документі, власноруч виданому з пропагандистською метою, Альбрехт стверджував, що «обидвоє синів» були польськими офіцерами (вигідно заперечуючи існування Вільгельма), а «обидві доньки» вийшли заміж за поляків (заперечуючи існування Елеанори, яка вийшла заміж за австрійця Кльоса)[165].

Зрештою, польські Габсбурги домовилися з новою польською владою. Штефанові з Марією-Терезою та чотирьом дітям, які мешкали в Польщі, у серпні 1921 року надано польське громадянство. 1923 року Штефан віддав польській державі 10 000 гектарів землі, а 1924 року президентським указом отримав решту 40 000 гектарів у свою власність. Його сини Альбрехт і Лео з родинами могли в достатку жити в незалежній Польщі. Його одружені з польськими аристократами доньки Рената й Матильда також тішилися становищем, якому можна було позаздрити. Навіть Елеанору, яка одружилася з простолюдином, родина, чи принаймні батько, не залишила за межами родинного багатства. Італія захопила Штефанову яхту як воєнну здобич, а його істрійські вілли як власність відмерлої династії. Щоб зберегти італійські володіння в родині, Штефан зробив спробу відписати їх Елеанорі та її чоловікові Альфонсові Кльосу. Кльос, який колись був капітаном Штефанових яхт, тепер нерідко мав нагоду писати до свого тестя. Його листи незмінно починалися зі слів: «Любий Татку»[166].

Вільгельм не писав листів своєму таткові. У двадцятип’ятирічному віці він відітнув себе від будь-яких проявів батьківської влади. За роки, проведені на війні, авторитет Вільгельмового батька був затьмарений авторитетом низки українських батьківських постатей. Тепер, порвавши з батьком, він водночас втратив їх усіх. Барон Гужковський, перший український наставник Вільгельма, помер 1918 року. Отець Бонн, Вільгельмів католицький товариш в Україні, 1919 року переїхав до Риму, щоб служити дипломатичним представником Української Народної Республіки у Ватикані. Митрополит Шептицький, найважливіший колаборант Вільгельма, на початку 1920 року помандрував на захід збирати кошти на українську справу.

Та сама газетна стаття, що спровокувала родинну сварку, також відсторонила Вільгельма від Української Народної Республіки — зосередженої в Києві держави, якій він коротко служив восени 1919 року і чию службу потім полишив. Формально він досі був офіцером її війська, коли публічно розкритикував її союз із Польщею, назвавши його «протиприродним». Микола Василько, союзник Вільгельма на переговорах, що завершилися укладенням Хлібного миру, попросив його зректися висловлених поглядів. Коли Вільгельм відмовився, він втратив контакт із Васильком і посаду в Українській Народній Республіці. Таким чином він втратив усіх своїх видатних українських друзів і єдину офіційну українську посаду. На березень 1921 року він більше не отримував платню. Вільгельм залишився без джерел прибутку[167].

Останнім кандидатом на джерело батьківської влади був недавній супротивник — Павло Скоропадський, колишній гетьман України, який 1920 року заснував український монархістський рух. Вільгельм побачив тут нагоду. Загальновідомо було, що 1918 року Вільгельм в Україні мав більшу популярність, ніж Скоропадський. Якщо Скоропадський хотів зібрати дивіденди зі своєї діяльности у 1918 році, щоб отримати подальшу підтримку з боку Німеччини, йому довелося б якимось чином зарадити зі спадщиною Вільгельма. Зі свого боку Вільгельм теж мав причини на те, щоб примиритися із Скоропадським. Колишній гетьман мав зв’язки з упливовими німцями, яких Вільгельм хотів бачити своїми союзниками. У травні 1920 року двоє чоловіків почали обговорювати майбутній розподіл влади в майбутній Україні[168].

У січні 1921 року двоє українських претендентів досягли домовлености. У майбутній Україні Скоропадський буде гетьманом центральної та східної її частини, східна Галичина стане автономною областю, а Вільгельм — королем цілої країни. Такі умови насправді були, мабуть, менш дивними, ніж здавалися. 1919 року шкоди українській справі завдав поділ країни на дві одиниці: Українську Народну Республіку (сформовану із земель колишньої Російської імперії) та Західноукраїнську Народну Республіку (створену з колишніх габсбурзьких територій). Створення української монархії на чолі з Вільгельмом було б способом принаймні номінально звести країну разом, подолати старий кордон між Габсбурзькою та Російською імперіями і таким чином уявити Україну як одну величезну соборну державу.

Такий задум мав певну німецьку підтримку. Деякі німецькі політики та офіцери війська вважали, що Україна зможе знову стати тим, чим була в часі війни — бар’єром проти большевизму і способом на те, аби тримати Польщу малою, слабкою і залежною. Вільгельм зустрівся із представниками Скоропадського та офіцерами німецького генерального штабу у Відні в березні 1921 року. Німецькі офіцери запропонували перетворити Загальну Українську Раду (організацію засновану Вільгельмом у Відні) у прото-уряд. Вони давали виразні натяки на те, що Німеччина підтримуватиме рух за створення незалежної України[169].

Вільгельм повернувся під світло театральних прожекторів, яке, схоже, не вмів із будь-ким ділити. Він потребував батьківських постатей, людей, яких можна було б імітувати та обожнювати, але, крім того, він прагнув бути хвацьким молодим чоловіком на чолі ситуації. Гордий і заздрісний Скоропадський не мав чіткого уявлення, як заспокоїти свого молодшого союзника. Вільгельм порвав із Скоропадським у квітні 1921 року. Він дійшов до хибного переконання, що послідовники Скоропадського мали таємну підтримку Польщі. Він стверджував — можливо, щиро, — що монархізм Скоропадського видається йому недостатньо демократичним. Вільгельм вважав, що король буде потрібним до тієї миті, коли можна буде встановити волю народу. Звісно, Вільгельм думав, що, отримавши таку нагоду, український народ проголосить його своїм королем. Таким чином ці двоє чоловіків знову були супротивниками.

Тієї весни і літа 1921 року українські патріоти, у яких було мало підстав для надії, хапалися за кожну соломинку. Вільгельм і Скоропадський представляли дві українські монархії: розхристаний Гетьманат недавньоминулої дійсности