Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

і химерне габсбурзьке володіння мрій. Українські ветерани всіх програних воєн ширили Віднем чутки про примирення двох претендентів: Вільгельм мав начебто одружитися з донькою Скоропадського і заснувати українську династію. Ті, що знали Вільгельма, усвідомлювали малоймовірність такого шлюбу. Хоча в певному сенсі у Вільгельма й була українська дівчина, найближчим його товаришем залишався його секретар Едуард Ларищенко. На переконання австрійської поліції, саме Едуард відігравав «провідну роль» у монархістській пропаганді, що висувала Вільгельма королем України.

Тепер Вільгельм, схоже, не знав, як діяти далі. Він мав свою Українську Загальну Раду і заснував організацію ветеранів. Та чи був це жест, спрямований у майбутнє, чи в минуле? Він писав друзям в еміграції і говорив про поселення у Сполучених Штатах. Відлучення від усіх колишніх наставників збудило у ньому непевність щодо свого шляху[170].

На Вільгельмове щастя, в українській політиці ніщо не працювало краще, ніж бунт; 1921 року, його відмова взаємодіяти з Польщею принесла йому нову популярність серед українців. Як і очікував Вільгельм, Польща розчарувала солдатів своєї української союзниці, Української Народної Республіки. За остаточним мирним договором по польсько-большевицькій війні, укладеним у Ризі в березні 1921 року, Польща поділила українську територію із совєтами, полишивши українських солдатів, які боронили Варшаву, в таборах ув’язнення. У своїй скруті численні з цих солдатів згадали Вільгельма, який тепер видавався політичним мислителем із реалістичним мисленням і здатністю дивитися вперед. Можливо, Вільгельм справді був тією людиною, що могла б відмити їх від плями союзу з Польщею і привести до перемоги в новій війні з большевиками.

У квітні 1921 року український інтелектуал Євген Чикаленко розробив слушне ідеологічне обґрунтування для коронації Вільгельма на короля України. Фіаско останніх років, писав Чикаленко в українській еміграційній газеті «Воля», продемонстрували, що українці неспроможні продукувати власних чільників. Він зазначив, що українську столицю Київ та пов’язану з нею середньовічну цивілізацію заснували скандинавські вікінги, традиційно знані як «варяги». Тепер, вважав він, Україні потрібен був новий чужоземний правитель, новий «варяг», що заснував би нову правлячу династію. Кожен читач допису розумів, що династією цією мали бути Габсбурги, а варягом — Вільгельм.

Снували чутки про Габсбурзьку Україну. Тут могла народитися нова династія. Україна стала б батьківщиною для безбатченків, а Вільгельм компенсував би своє відчуження від польської родини, заснувавши українську її лінію. Вільгельм мав надію, підтримку й мету — незалежну українську монархію. Усі інші українські чільники зазнали невдачі: може, йому після всіх розчарувань судилось досягти успіху[171].

Для цього йому був потрібен лише сильний спонсор. Якусь яскраву мить здавалося, що ним може стати відновлений на габсбурзьких престолах цісар Карл.

Як очікуване відлуння, не зовсім минуле і не зовсім майбутнє, ім’я Габсбургів усе ще хвилювало чільників цієї нової Європи республік — чи то як обіцянка, чи як погроза. Численні з тих, що навесні 1921 року уявляли Вільгельма правителем габсбурзької України, також очікували габсбурзької реставрації в центральній Європі загалом. Надія ця покладалася на нещодавно скинутого цісаря Карпа. Він був у доброму здоров’ї, все ще повний амбіцій та завзяття, і до того ж ніколи формально не зрікався жодного з тронів Габсбургів. Зі свого швейцарського екзилю він розважав не так над тим, варто чи ні поновити себе на цих тронах, як над тим, із якого трону почати. Найочевидніша відповідь — Австрія — стала республікою. її конституція забороняла відновлення монархії, та ще й не дозволяла Габсбургам, які не зреклися претензій на наступництво, в’їжджати в межі країни. Тоді Карл звернув свої думки до Угорщини, яка все ще була королівством — королівством, що, здавалося, все ще чекало на свого короля.

На свій крок Карл зважився у березні 1921 року. Залишивши родину у Швейцарії, він вирушив до Страсбурга у Франції. Там його зустрів спільник, який надав йому залізничний квиток та іспанський паспорт. У Страсну п’ятницю одягнений у простий костюм і озброєний тростиною Карл зайняв місце у Віденському експресі. Наступного дня на Вестбангофі його зустрів ще один спільник. Разом вони таксівкою вирушили до віденського помешкання. Свою тростину Карл залишив у машині. Поки віденська поліція встановила особу її власника, він уже перетнув угорський кордон.

Владу в Будапешті регентом тримав адмірал Міклош Горті — чоловік, який завдячував Габсбургам усім. Він обплив навколо світу за наказами ерцгерцога Максимільяна, служив ад’ютантом при цісареві Франці-Йосифові й плавав до Іспанії з ерцгерцогом Штефаном. Під час бунту на флоті 1918 року Штефан порадив Карпові підняти Горті, тоді ще капітана, до звання адмірала й поставити на командування цілого габсбурзького флоту. Карл послухав поради. Після того, як поразка знищила Габсбурзьку монархію, Горті повернувся до своєї рідної Угорщини. Тепер, у ролі угорського регента, він був щедрим до чоловіка, який колись був його володарем І створив його кар’єру. Горті пообіцяв, що поновить Карпа на угорському троні.

Великодньої неділі 1921 року Карл досяг королівського палацу в Будапешті, де його прийняв Горті. Та привітання було не таким, на яке сподівався Карл. «Біда, — оголосив Горті. — Ваша Величність мусить негайно покинути місто». У Карпа не було вибору. Горті стверджував, що реставрація в Угорщині спричинить вторгнення з боку Чехословаччини та Румунії — країн, що отримали угорські землі на Паризьких мирних переговорах. Карл зробив ще одну спробу в жовтні 1921 року посісти трон, цього разу з дружиною Зітою та за підтримки низки угорських солдатів, однак знову зазнав поразки. Після цього Карл і Зіта вирушили вниз Дунаєм, далі по Середземному морю, через Гібралтарську протоку, й опинилися в екзилі на атлантичному острові Мадейра[172].

Вільгельм надалі шукав владу, залишаючись єдиним Габсбургом, який ще міг сподіватися на правління королівством. Спостерігаючи Карлову першу невдачу з Відня, він зрозумів, що будь-які подальші спроби переглянути повоєнний порядок потребуватимуть багатих і владних партнерів. У червні 1921 року він вважав, що знайшов таких у Баварії, всередині німецького ревізіоністського трикутника. З одного його боку були полковник Бауер і генерал Людендорф, авторитарний офіцер та його воєнний зверхник, досі у своїх уніформах та шоломах зі шпичаками. Ці двоє являли собою усе, що залишилося від Білого Інтернаціоналу, і досі плели змови в Мюнхені, хоч і без Лінкольна. Влітку 1921 року вони вважали Україну найслабшою точкою європейського порядку, місцем, вчасний удар по якому може розв’язати загальну контрреволюцію.

Із другого боку трикутника були німецькі військові об’єднання, розбійники й сироти повоєнних мирних договорів. Версальський договір