Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

   Мені здавалось це тривало вічно.

 Якоїсь миті я почула, як відкрилась дверка водія, щось тяжке впало на асфальт і машина врешті рушила.

   — Іра?! — закричав Артем. — Жива?

   — Так! — крикнула я у відповідь. 

   — Не вставай! Лежи, поки я не скажу, що можна підводитись! Не бійся! Вже майже вибрались! 

  Сильний удар та скрегіт металу об метал. Машину повело в бік. Я скрикнула.

   — Все нормально! Не хвилюйся! Вже майже все! — крикнув мені Артем.

   Тільки зараз помітила, що обстріл закінчився. Після сумнозвісних подій з моїм викраденням я облишила звичку не слухати Артема, тож залишилась лежати на підлозі між кріслами. Було дико незручно й розбите скло на підлозі різало руки, але я чекала на дозвіл Артема.

    — Можеш обережно підвестись, але тримайся якомога нижче й будь готова впасти вниз, як тільки я скажу.

     — Добре.

    Я так і зробила.

  Артем однією рукою кермував автівкою, а в іншій тримав зброю на готові. Юри в машині не було. Страшна здогадка пронизала мозок й змусила скрикнути: “Боже!”

    — Ір, що там? — відразу відреагував на мій крик  Артем.

    — Юра?

 Він декілька секунд мовчав, потім коротко відповів:

   — Так. … 200-ий. Несумісні з життям.

   Сльози миттю навернулися на очі. За всі ці роки Юрка став якщо не другом, то досить близьким приятелем, невідʼємною частиною мого життя. Я прикрила рот рукою, аби своїми риданнями не відволікати Артема. Він саме дико маневрував на переповненій трасі в намаганні відірватися від переслідування.

 Я обернулась й визирнула в заднє скло. Поліційної машини наче ніде не було видно. Тільки-но я подумала, що вже все, нам вдалося, як десь позаду ввімкнулася сирена та замигали проблискові вогні поліції.

    — Не хвилюйся! Це справжні копи. Мабуть, їм не дуже сподобалась моя манера водити. 

    *** 

   — Ірусю, така справа… — Андрій говорив нервовою скоромовкою. —  Я думав, що все владнав, що вже безпечно. Але, як бачимо, ситуація набагато складніша, ніж я собі уявляв. Одним словом, я подумав, що не можу ризикувати твоїм життям. Збирайся! Зараз поїдеш з Артемом. Він правий. Треба трохи перечекати.

    — Куди? — геть не второпала я. — Куди поїду?

   Все відбувалося занадто швидко. 

    — Я хотів відправити тебе десь закордон, але перетин кордону — то додатковий ризик. З багатьох причин. Можливо трохи пізніше так і буде. Просто треба все продумати та підготуватися. А зараз треба діяти швидко. Артем заховає тебе в безпечному місці. Візьми саме необхідне. Багато речей не набирай. Гадаю, це не надовго.  

     Вже через пів години ми з Андрієм швидко поцілувалися на прощання, він сказав: “Скоро побачимось!”, я сіла у стареньку Mitsubishi з тонованими вікнами, за кермом якої був Артем й поїхала в невідоме. 

    Я гадала, що ми будемо їхати всю ніч, але ми впоралися за шість годин. Це при тому, що Артем перевіряв, чи ніхто за нами не слідує.

    Ми приїхали в невелике, буквально на дві вулиці, село у звичайну, трохи занедбану хатину з невеликим садочком та декількома акуратними грядочками з усілякою зеленню та городиною. 

    — Чий це будинок?

    — Моїх знайомих. Вони зараз поїхали відпочивати, тож ми поки можемо пожити тут. 

    Артем завів мене у будинок, показав мені мою кімнату й заніс туди мої речі.

    — А ти? Де будеш ти? 

   — У вітальні. Вона прохідна й звідси найкращий огляд всього двору. Влаштовуйся! Я огляну тут все й будемо вечеряти. Ти вмієш готувати?

   — Так. Але вже давно не практикувалась.

   — Що ж. Я теж. Але де наша не пропадала. Зможеш розібрати продукти, що ми привезли?

    — Так, звичайно.

*** 

    Я собі подумала, що поки він буде десь там ходити, я встигну навіть щось нашвидкуруч приготувати. Ото він здивується, коли повернеться! Голову на відсіч даю, що Артем думає про мене, як про зніжену, ні на що не здябну маленьку дівчинку. Тож я хутко взялася до справи. 

    Спочатку все йшло непогано. Я розклала наші запаси продуктів; подивилася що де тут лежить; придумала, що буду готувати.

   Поки мила та чистила овочі, все було добре. Та ось затія одночасно готувати мʼясо, різати салат та смажити картоплю виявилась геть не вдалою. Почалося з того, що поки я відволіклась на мʼясо, забула про те, що поставила грітися пательню. Та ще й на максимальний вогонь. Як наслідок, олія почала горіти. Я наче й чую, щось горілим тягне, але ще не туди.  Бо, кажу ж, геть забула, що поставила пательню на вогонь. Згадала лише коли димовиння вже було на всю кухню. Зробила менший вогонь, кинулась провітрювати. Недаремно кажуть, смаження це — геть шкідлива штука! Взялась викладати картоплю на пательню, а та клята розпечена олія як бризне й прямо мені на запʼясток.