Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

    — Артеме, у мене немає часу чекати, поки хлопці зроблять мою машину. Беремо машину супроводу й поїхали! Андрій мене приб'є, якщо через мене ми запізнимося на ювілей його матері. А вона вже десять тисяч разів телефонувала та попереджала, щоб ми були вчасно.

    Сьогодні від самого ранку все пішло не так. Навіть не знаю, з якого. (Насправді, знаю. Цей бісів ювілей свекрухи! Від однієї думки, що я буду змушена стриміти цілий вечір на цьому, з дозволу сказати, святі, де збереться вся її “свита” з родичів, подружок та просто вірних підхалимів, що тільки й мріють вислужитися перед нею, а отже знову будуть клювати нас з Камілою, мені ставало погано.)

   А якщо я ще й запізнюсь… Тут вже точно не уникнути спочатку осудливих поглядів, потім всіляких неприємних натяків та закидів у мій бік. Й вряд чи комусь буде справа до того, що моєї вини у цьому геть немає. Просто коли ми поверталися з салону краси, де я наводила марафет з нагоди такої мега події, у моєї автівки якимось дивом зовсім спустило одне колесо, а ще одне виглядало не найкращим чином. Мабуть, зловили десь цвяха чи щось типу. Хлопці намагалися залагодити ситуацію. Але виходило не дуже. Треба було трохи часу. Якого у мене немає. І з кожною хвилиною ситуація ставала все більш критичною. 

— Артем, ну, поїхали, — заканючила я знову. — Хлопці нас наздоженуть. Чи ти хочеш, щоб мене там розіп'яли прямо на дверях ресторану? Андрій вже двічі дзвонив. Наступного разу сам будеш з ним говорити. 

    Наче почувши мене Андрій набрав мене втретє.

    — Ну, от! Що я казала! На! Сам з ним говори! — я тицьнула слухавку Артему.

    — Алло! Андрію Сергійовичу, це Артем. … Та ні, вона тут. Просто… Так, так. Сказала, щоб я сам з вами поговорив. … Так, я знаю. Але машина ще не готова. Нам потрібно ще близько пів години. … Але… Добре, я зрозумів. Зараз їдемо. 

     Ми таки поїхали машиною супроводу. Попри незгоду та незадоволення Артема. Річ у тім, що ця машина, на відміну від моєї, не була броньованою й Артема це відверто непокоїло.

   З часу мого викрадення пройшло майже півтора місяця. Весь цей час Андрій та його хлопці не сиділи склавши руки. Чоловік запевнив мене, що вони все владнали й мені нічого не загрожує. Але Артем наполягав на тому, аби ми були готові до всього, до різних можливих несподіванок. Тож, кожного разу, коли щось йшло не за його планом, він нервував.    

  Дякувати богу, дорога була досить вільною. У мене навіть зʼявилася надія, що я встигну доїхати вчасно й все обійдеться. Проте тільки-но я почала трохи заспокоюватися, як на повороті до нашого маєтку нас наздогнали та зупинили поліціянти. Ну, от що за день такий!

    — Юр, ми що, щось порушили? — запитав Артем.

    — Та наче ні, — стенув плечима той.

   Поки поліціянт йшов до машини, Артем, не зводячи з нього очей, швидко сказав Юрі:

   — Не глуши мотор та щоб не сталося не виходь з машини. Будь готовий рушати за моїм наказом. Ірино, ти також не залишай автівку. Відстебни пасок безпеки, але як тільки рушимо пристебни назад. 

    Поліціянт спокійно та без поспіху підійшов до нашої автівки та представився:

  — Доброго дня! Інспектор Демченко. Будь ласка, заглушіть мотор. Приготуйте документи для перевірки та вийдіть з машини з руками, щоб я їх бачив.

   — Я можу дізнатися причину зупинки та побачити ваші документи? — звернувся до нього Артем.

   — Маємо орієнтування на двох чоловіків, що схожі на вас, — відповів інспектор й водночас показав Артему своє посвідчення.

    Той уважно його прочитав, а потім сказав:

   — Згідно зі статтею 35 “Закону про національну поліцію” це не є підставою для зупинки транспортного засобу. Тож, не бачу причин виконувати ваші вимоги. Будь ласка, дозвольте нам продовжити рух. Ми дуже поспішаємо.

    — Я змушений наполягати, — не здавався поліціянт. 

   — Що ж. Тоді я буду вимушений зателефонувати на 102 та повідомити про неправомірні дії інспектора поліції Демченка Олега Володимировича.

    Артем взяв слухавку і почав набирати номер. Я зрозуміла, що ми тут надовго.

   — Дайте мені секунду, — раптом сказав Демченко. — Мені потрібно дещо уточнити. Залишайтесь на місці! — й він швидко пішов до своєї автівки, де його чекав напарник.

   Я вже хотіла сказати Артему, щоб він припинив викальобуватись, показав тому клятому інспектору свої документи та ми, врешті, рушили, коли він раптом крикнув: 

     — Лягай! На підлогу!! Іра, негайно! 

   Навчена на наших практичних заняттях я без роздумів кинулась вниз й спробувала втиснутись між кріслами, наскільки це було можливо. Й недаремно. Бо в одну мить ми опинилися у справжньому пеклі. Прямо наді мною, мов розлючені оси, засвистіли кулі. Бите скло кружляло навколо у смертоносному танці. Було страшно до втрати свідомості.

    У мене заклало вуха від мого власного крику. 

   Я мало що розуміла, бо всю мою свідомість заполонив страх. Навіть не страх, а якийсь тваринний первісний жах. Кулі стукались в метал нашої автівки, наче просилися зайти. Я була категорично проти й не могла зрозуміти, чому ми не їдемо, чому залишаємось на лінії вогню?