Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Вихідні швидко проминули, і мені знову довелось повертатися до Києва. Коли сказала дівчатам, що поговорила з батьками і вирішила залишити дитину, вони повелися якось дивно. Зачинились на кухні і довго про щось там сперечалися.

Я не намагалася підслухати їхню розмову, бездумно лежала на ліжку і дивилася на візерунок шпалер на стіні, немов на ньому могла прочитати, що чекає на мене далі. Мною заволоділа дивна апатія, нічого не хотілося, ніщо не вселяло надії на краще.

Здавалося, страшного не відбулося — зрештою, батьки підтримали мене, і було знайдено підходящий вихід із ситуації. А взагалі — тисячі дівчат у моєму віці стають мамами, і потім мені ще будуть заздрити ровесниці, у яких будуть маленькі діти, а мій син чи донька вже на той час підросте. Про це мені сказала Марина, бажаючи підбадьорити. Але для мене усе це було слабкою втіхою. Хотілося заховатися від усього світу, забитися в якусь нірку, покинути  все і втекти світ за очі… Мені було так шкода себе, що сльози мимоволі навернулися на очі і струмочками побігли по щоках. Чому, чому всі живуть спокійно і весело, а я маю страждати? 

Раптом я відчула, що хтось торкнувся мого плеча. Я лежала, відвернувшись до стіни, сховавши обличчя в подушку, тому не бачила, хто увійшов до кімнати, ще й так крадькома.

“Тільки не Мельник!” — подумала з жахом.

Я вже від однієї згадки про нього сахалася, як від вогню. 

Стрімко повернула голову — і зіткнулася очима зі стурбованим поглядом Женьки. Стало соромно, що я лежу тут зарюмсана і нещасна. Чому дівчата не попередили мене, що він прийшов?

Але Марини й Каті не було в кімнаті — певно, десь вийшли. Тож я сіла на ліжку і сяк-так рукавом халата витерла сльози.

 — Що з тобою? — спитав Женька. — Алін, чому ридаєш?

 — Так просто… Нічого, не звертай уваги, — пробурмотіла я, уникаючи дивитися йому в очі. 

 — А мені здається, все-таки щось трапилося… Дай я вгадаю, — він, пародіюючи екстрасенсів, простягнув вперед руки і зробив кілька пасів долонями навколо моєї голови. — Чекай-чекай… Уже видніше… Ти вагітна, от воно що!

Я мимоволі поглянула на свій живіт, хоча, звісно, по ньому ще нічого не було помітно. Мабуть, треба було обуритися, сказати: “Що за дурні жарти, зовсім не смішно!” Але в мене зовсім не залишилося сил, і я просто заплакала ще сильніше.

Розтирала сльози руками по щоках і ридала, як мала дитина.

 — Алін, ну чого ти, — знічено промовив Женька. — Перестань. Ну так, мені не треба було корчити з себе клоуна. Насправді мені про це сказали дівчата…

 — Я їх уб’ю! — вигукнула, стиснувши кулаки. Це було найгірше — думати, що увесь інститут тепер пліткуватиме за моєю спиною через те, що двоє так званих подруг не вміють тримати язика за зубами.

 — Чекай, не кип’ятися. Давай поговоримо спокійно, — він присів на край мого ліжка і серйозно подивився на мене. — Алінко, навіщо  ти це зробила?

 — Що? — у моїй голові промайнула тривожна думка, що сусідки і про наш зв’язок з Мельником всім розповіли.

 — Сказала дівчатам, що це моя дитина, — він раптом почервонів. — Ти ж знаєш, між нами нічого не було. Хіба цілувалися, та й то не по-справжньому…

Мене наче громом вразило. Сиділа і лупала очима на нього, не в змозі переварити почуте.

 — Але я нічого такого їм не говорила…

 — А чого тоді вони прийшли до мене, викликали на відверту розмову і почали шпетити, що я, як порядна людина, маю з тобою одружитися, бо інакше дитина ростиме без батька… А я взагалі про те все вперше чую. Я думав, вони жартують. А виходить, ти справді вагітна? 

 — Так, — сказала я. — Але ти тут ні при чому. І Марині з Катею я ніколи не говорила, що ти батько дитини. Вони, мабуть, саме це придумали. Вибач, але це всього лиш непорозуміння. Я поговорю з ними, і вони не будуть більше тебе зачіпати.

 — Он як, — він виглядав збентеженим. — Але ти все одно не сказала, чого плакала…

 — Просто так, — я спробувала усміхнутися, хоч вийшло і не дуже. — Вже не плачу, бачиш. Усе в порядку.

 — Та ні, не в порядку. У тебе проблеми… з батьком дитини?

Я опустила голову й мовчала. Ще не вистачало, щоб він почав мене розпитувати про всі подробиці. Я сама хотіла забути цю історію як страшний сон.

***

 — Аліно, я тут подумав, — він зробив паузу, немов  не знаючи, як краще висловити свою думку. — Якщо ти хочеш, ми можемо справді одружитися…

 — Що? — вкотре витріщилася на нього я. Знову жарти? Але він не усміхався, дивився уважно.

 — Ну, дитині справді потрібен батько. А я люблю малечу, у мене двоє племінників, я їх з пелюшок нянчив. 

 — Жень, ти що, здурів? — нарешті до мене повернувся дар мови. — До чого тут твої племінники? 

 — Ну і ти мені дуже подобаєшся, — так само, скоромовкою продовжував хлопець. — Я думав, що ми могли б одружитися, нам дали б окрему кімнату. І тоді ніхто б не знав, що це не моя дитина. Адже ще зовсім нічого не видно, ти не переживай. І дівчата нікому не скажуть. Ми все обговорили…

 — От спасибі, — я раптом вибухнула гнівом. — Зібралися і все вирішили за моєю спиною! А ви не подумали про те, що мене потрібно запитати?

 — Так я оце й питаю, — розгублено закліпав очима Женька.  — Алін, виходь за мене заміж! Чи треба… того, на коліна стати?

 — Не здумай! — я схопила його за руку, боячись, що він справді бухнеться на коліна. — Жень, спасибі, звичайно, але я вже вийшла заміж. Ось, — я показала йому руку з обручкою на безіменному пальці.

 — Справді? Ну що ж, вітаю, — він підвівся і тепер дивився на мене згори вниз. — Я дуже радий, що в тебе все владналося. 

 — Так, тепер все буде добре. Дякую, Жень, ти справжній друг…

Мені хотілося сказати йому щось хороше, підтримати, адже я бачила, що мої слова неприємно його вразили. Проте на гадку приходили лише якісь банальні фрази про “справжнього друга”.

Він пробурмотів щось на кшталт “бажаю щастя” і швидко вийшов з кімнати.

А я залишилася сидіти й думати, чи правильно вчинила. Може, варто було погодитися на його пропозицію? Тоді мені вдалося б уникнути всіх поговорів, і залицянь Мельника теж. Я стала б заміжньою жінкою, і у дитини був би батько. Женька справді хороший хлопець, добрий, він не ображав би мене.