Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Коли я їхала автобусом додому, він проминув місце аварії, де зіткнулися дві машини. Пасажири пожвавилися, почали обговорювати цю подію, знайшлися серед них “експерти”, які за одним виглядом потрощених автівок вже визначили, чи люди, які в них їхали, мали шанс залишитися в живих. Водій і собі долучився до розмови та став розповідати про різні бачені ним катастрофи.

А я пригадую, що тоді подумала — от було б добре, якби це наш автобус перекинувся і я  не вижила. Тоді б усі проблеми вирішилися одним махом і не довелося б вплутувати сюди батьків. 

Я боялася розмови з ними, вірніше, вона була для мене неприємною. Навряд чи мама з татом стали б мене сварити чи якось карати, але неминучою була б лекція про те, як я їх розчарувала, адже вони покладали на мене такі надії, вірили, що я слухняна і розумна дитина, а тут таке…

Проте коли мама ( я вирішила поговорити з нею першою) почула мою історію, вона несподівано обійняла мене і розплакалася.

Я аж похолола вся. Виявляється, я заподіяла їй таких прикрощів, що в неї навіть не знайшлося слів.  Я ніколи не бачила, щоб моя спокійна і врівноважена мама плакала. Це так якби маленька річечка Дубравка, що протікала неподалік нашого будинку, в один день вийшла з берегів і затопила половину міста.

Мама, побачивши мою розгубленість, утерла сльози і спробувала посміхнутися.

 — Алінко, навіть не думай про аборт, — сказала вона. — Особливо якщо така ситуація… Не можна ризикувати здоров’ям.

 — Але як моє навчання? Мені ще рано мати дитину… Я не готова… — прошепотіла я, затуливши обличчя долонями. 

 — Будеш вчитися. Дитинка не стане на заваді. Тобі коли народжувати? — вона швидко ( адже працювала бухгалтером) подумки порахувала місяці і задоволено усміхнулася. — У липні. Ну то й добре, в червні здаси сесію, візьмеш на рік академвідпустку, а потім малюк підросте, залишиш його з нами, а сама поїдеш на навчання. 

 — Але мені соромно… Всі будуть тицяти в мене пальцями, що я народила дитину невідомо від кого.

 — А ти справді не знаєш, хто батько? — мама уважно подивилася на мене.

Я не змогла їй розповісти всю правду. Боялася, що мій тато, який мав запальну і рішучу вдачу, поїде до інституту, щоб розібратися з Мельником. Тоді вже мені точно буде непереливки. Тому я придумала історію, наче була на вечірці у друзів, мені щось підсипали у склянку з вином, ну і… сталося те, що сталося. Мовляв, я побоялася заявляти в поліцію, бо мені було соромно. 

 — Не знаю, — сказала я. — Там були різні хлопці, більшість мені незнайомих…

 Мама просто обійняла мене і міцно притиснула до себе, як маленьку.

 — Не думай про те, — сказала вона. — Ми з тобою, і все буде добре. А щоб про тебе не патякали зайвого, знаєш, що зробимо? Зачекай хвилинку…

Вона встала і вийшла з кімнати ( ми розмовляли у моїй спальні). За мить повернулася, тримаючи в руках невеличку дерев’яну скриньку, котра зазвичай стояла на трюмо у її кімнаті.

Мама відчинила коробочку і дістала звідти тоненьку золоту обручку.

 — Це моя весільна, — пояснила вона. — Бачиш, я, коли заміж виходила, була така худенька, як ти зараз. А потім набрала трохи кілограмів, і обручка стала тісною, так і лежала у скриньці. У нас незабаром з татом буде річниця весілля, то замовимо собі нові обручки. А ця буде тобі. Надягни її і всім скажи, що вийшла заміж. Не говорила до цього, бо хотіла  зберегти усе в таємниці, щоб ніхто не зурочив. А тепер можна…

 — Але, вийшовши заміж, я б мусила змінити прізвище, — невпевнено промовила я, покрутивши в руках тоненький золотий обідок. 

 — Зовсім не обов’язково. Може, у твого чоловіка немилозвучне прізвище, і ти вирішила залишити своє, —  тут же знайшла вихід мама.

Її впевненість передалася і мені, і я навіть відшукала в собі сили усміхнутися, надягаючи обручку на безіменний палець правої руки.

Вона підійшла ідеально, немов була виготовлена спеціально для мене...