Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

418
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Відлиги. 1954-1964" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 90
Перейти на сторінку:
Це не уран, а всього лише олово. І не рудник, а збагачувальна фабрика. Можна сказати, курорт!..

Він знову вишкірив зуби, вважаючи цей жартик вдалим.

– Я бачу, що то за «курорт», – Клавдія витерла чергову сльозинку і додала спересердя: – Щоб усім ворогам нашим такий «курорт» був!!! Особливо таким, хто мого маленького Ілька прирік на такі жахливі муки!..

Люди з черги до віконечка знов озирнулися, й жінка знову була змушена посміхнутися їм якомога невимушеніше.

– Кажу ж, що не бачили ви тих, кого на уранові копальні запроторили, – між тим мовив чоловік. – А я бачив, бо і ми, і вони в Теньлагу54 строки свої мотали. Якось нас переганяли на інше місце – коли нову аглофабрику спорудили, отож на пару днів поселили по сусідству. Ну-у-у, як по сусідству тобто… Бараки майже поруч, тільки через колючий дріт. Але все було видно, що там у них відбувається. То я бачив, як доходяги з того… з «уранового» боку кров’ю не тільки блювали, але і дристали. Як у когось напад стається, то аж шаленіє від болю, і тоді…

– Не треба, синку!.. – тепер уже не звертаючи уваги на людей з черги, Клавдія відвернулася і міцно заплющила очі.

– Та знаю я, знаю, що негоже рідній матері такі жахіття розповідати, – стомлено зітхнув чоловік, – але ж і ви зрозумійте, що мене… Що мені хоч трохи легше, коли комусь про це розкажеш. Бо носити в собі те, на що я надивився там, у таборі цьому клятому неподалік селища Усть-Омчуг!.. Це ж коли німці на свій заводик снарядний привезли, я було повірив, йолоп перський, що кінець світу настав. Ех-хе-хех, до чого ж наївним я був! Не знав ще тоді, що воно таке – Магадан… Ото справжній кінець світу!.. А тепер вже й мені кінець настає. З раком цим.

– Синку!..

– Мамо, та якби не рак, то мене б так і залишили на збагачувальній фабриці. А якщо, бачте, помилували нині, коли мені ще два роки лишалося, – це, по суті, подихати викинули! Розумієте, мамо? Просто виперли звідти на всі чотири боки подихати, аби я їм статистику захворювань на виробництві не похабив. А це означає, що мені не жити.

– Ну, то, може, все ж таки прийдеш до нас у гості? – Клавдія знов перевела на чоловіка погляд, сповнений душевного болю і палкого благання. – Ну що ж то таке: приїхав нарешті син до матері після стількох років…

– Мамо, та уявіть лишень, як важко було мені розшукати вас, – зітхнув він. – Я ж нічого не знав: ні що ви вдруге заміж вийшли, ні що переїхали спочатку до Житомира, потім до Тернополя, а потім вже сюди – в Берегомет цей… Знаєте, як довго я сюди діставався?!

– Отож я й кажу, синку: якщо вже сюди з такими труднощами дістався – навіщо зустрічатися зі мною отут, на пошті?! Ніби ми чужі одне одному… Заходь до нас у гості, не стидайся! Ти ж Мусин… ой – Маріччин братик рідний, та й зі зведеним братиком твоїм, з Леончиком, познайомишся. Ну і, звісно, з Маркіяном моїм. Він чоловік хороший, добрий, роботящий, ти не сумнівайся, ви полагодите, я знаю…

– І я кажу, що полагодимо.

Мати і син одночасно здригнулися, бо зайняті важкою розмовою, зовсім не помітили, як у двері поштового відділення зайшов і зупинився майже поруч Маркіян Яроцький. А також не помітили, що на них знов дивляться всі, хто вишикувався в чергу до віконечка поштарки.

– Мамо, хто це? – Ілля вмить напружився.

– Ма-а-а… Маркіян мій.

– Клавуню, облиш, будь ласка, бо я й сам відрекомендуватися можу, – зупинив чоловік дружину і продовжив, простягнувши руку пасербкові: – Будемо знайомі, я Маркіян Лукич Яроцький…

– Мамо!!! Я ж просив, щоб ніхто, окрім нас!.. – простогнав нещасний. – Навіщо я вам здався такий?! Підлабузник, який під примусом на фашистів працював і майже до кінця за це строк відмотав… І якого тепер подихати викинули… От навіщо я вам, поясни?!

Однак не давши дружині рота розкрити, знов заговорив чоловік:

– Послухай-но, хлопче, матір твоя тут ні при чому. Берегомет – селище невеличке, як бачиш, отож добрі люди прибігли до мене на лісокомбінат та й кажуть: мовляв, Маркіяне Лукичу, а чи знаєте, що жінка ваша з якимсь вельми підозрілим чоловіком на пошті здибалася? Ну, отож я і прийшов. Адже мусив подивитися, що то за чоловік.

Як і раніш, Ілля переводив недовірливо-вовчий, спідлоба погляд з вітчима на матір і назад, тому Маркіян продовжив у попередньому тоні:

– Ну годі тобі, годі! Все гаразд, у тебе є сім’я… хоча ти не з усіма ще знайомий, але ж ми є!.. Твоя матір і сестра. Ну, і ми з Леончиком, звісно. Отож годі стирчати посеред пошти, де на нас витріщаються всі, кому не ліньки. Пішли додому… Ходімо туди, де на тебе чекають. Ходімо!..

Кабінет завуча школи № 38, смт Карнаухівка, неподалік Дніпродзержинська 55 , 21 жовтня 1958 року

– Ну, Борько, нехай сьогодні ввечері твоя дупа готується до зустрічі з моїм ременем! Щоб чекав мене на дивані долілиць без штанів і навіть не думав ні у друзів, ані у сусідів переховуватися, інакше я тобі таке влаштую, бандите малий, що цілий тиждень сидіти буде боляче, – пригрозив Никифор Кузьмич синові, перш ніж виходити вранці з дому.

– Ну, і нащо отак з дитиною!.. – спробувала протестувати дружина, однак чоловік лишився непохитним:

– А ти, Улясю, не захищай нашого шибеника там, де не треба! Не тебе ж до школи викликають, а мене – це раз. Викликають не просто так, а до самого завуча – це два. Добре хоч що не до директора… інакше б я цьому засранцю ще вчора ввечері всю дупу розмачулив би, їй-богу!!! Так би мовити, авансом. Хоча шмагати, не знаючи за що – це проти моїх правил…

– То відшмагайте краше зараз!.. – похмуро пробурмотів винуватець скандалу, проте батько заперечив коротко:

– Ні, це не годиться. Я хочу бути справедливим, хочу знати, за що тобі всипати, – і широким кроком вийшов з хати.

Насправді він не любив карати сина. Ще б пак: вони з Улясею так довго не наважувалися на його народження – тільки по війні вирішили, що все, годі чекати кращого і спокійнішого життя… Отак у них і з’явився Борька.

На жаль, Никифор Кузьмич надто пізно зрозумів усю гіркоту іронічної

1 ... 37 38 39 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"