Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Я кажу, що там, під землею, зібралося ціле озеро сліз, яке так і не виплакали люди, поховані у Бабиному Яру, – спокійно пояснив оповідач. – От саме тому там не можна нічого будувати. Ніяких споруд. Бо рано чи пізно все попливе, як попливла дамба у гирлі Бабиного Яру. Як попливли паперові кораблики моєї Лолочки. Плыл кора-а-аблик голубо-о-ой…

– І все-таки, Михайле…

– Га?..

– Все-таки скажіть, чому ви кинулися рятувати радіолу?

– Бо у нас в квартирі, що на вулиці Фрунзе, й досі стоїть новенька радіола «Латвія М». Якщо хочете, можемо сходити туди й подивитися.

– Що, отак-от просто?!

– Я ж кажу, що вулиця Фрунзе сто двадцять шість дріб два – це поруч, буквально рукою подати. Ключі від квартири лишились у мене, хто ж сторонній туди зайде, скажіть на милість?

– І все ж радіола…

– У вас вдома теж є така?

– Ні. В ті роки у нас був лише старенький телевізор КВН, а коли я до школи готувався, батьки взяли в розстрочку більш сучасний «Електрон».

– Ну, тоді вам мене не зрозуміти. Бо за нашу радіолу ми встигли сплатити кредит лише за три місяці – за січень, лютий і березень. А брали ж ми його на три рокі!.. То як же було не рятувати нашу покупку?..

– Але ж дружина і дочка!..

– Так, я знаю і шкодую. Й ніколи собі не пробачу. Однак нас із братом…

Оповідач раптом здригнувся і перелякано замовк.

– Що там з вами сталося? – долинуло до нього здивоване запитання Спартака. Втім, відповісти Михайло не встиг, бо його вже затягувало у пітьму, тоді як замість нього в тіло увійшла…

* * *

– Тоді був базарний день, отож я й поїхала до Василькова, щоб…

– Що-о-о?!

Тремтячий юнак пильно вдивлявся оповідачці у самісінькі очі, потім схопив її за плечі й почав щосили трусити, примовляючи:

– Михайле!.. Михайле!..

– Тю! Чуєш, хлопе, ти, мабуть, з глузду з’їхав, якщо матір із сином поплутав. От хто б розповів – не повірила б, їй же богу!..

– Це я не повірив би, що так буває.

Юнак відпустив оповідачку і звернувся до товариша:

– Чуєш, Валерко, поясни, що каже наука психіатрія, коли чоловік починає розмовляти голосом з жіночим тембром?

– Психіатрія такі випадки лише фіксує, однак пояснення вельми туманні, – знизав плечима Валерка і своєю чергою звернувся до оповідачки:

– Перепрошую… а як вас звуть зараз?

– Горпиною люди звуть. А ти можеш тіткою Горпиною звати. Я жінка проста, неманірна.

– Це ж треба!..

І знов до товариша:

– Ну так, захист у нього непробивний.

– Це ви, часом, не про Михайлика мого, чи що? – оповідачка переводила підозрілий погляд з одного юнака на іншого. – Ну так… Я гадаю, зобидити себе мої хлопчики не дадуть – що молодшенький Михайлик, що старшенький Славко. Отож коли я у Васильків відлучилася…

– А що там такого у Василькові? – обережно поцікавився Спартак. Відповідь змусила обох відсахнутися:

– Та ярмаркувати я поїхала. На базар себто. Нащо б мені ще з дому виїжджати… Хто ж міг знати, що фрици у той день облаву через вилазку партизанів влаштують, заручників похватають і повісять?! Отож-бо, що ніхто. Просто так сталося.

– То ви-и-и?.. – Спартак лише очима блимав від несподіванки.

– Ну так, повісили мене фрици, а що такого?! Нібито мене одну повісили… – оповідачка зітхнула. – Коротше кажучи, не повернулася я з ярмарку до своєї Порадіївки додому. Але хлопці мої – молодці, зобидити себе таки не дали. Особливо старшенький Славко. Шкода тільки, що по війні він на міні підірвався: от із нього вийшли б люди, неодмінно вийшли б, еге ж!..

– Стривайте, стривайте… Звідки ви про долю старшого сина дізнались, якщо він загинув уже після війни… після вас… після вашої…

Оповідачка почала щось пояснювати, однак Валерка підхопив приятеля під лікоть і потягнув геть зі словами:

– Все-все, годі на сьогодні, годі тобі!

– Але ж я вперше бачу подібне…

– Зате я не вперше бачу, – парирував Валерка. – Зокрема, із цим мені все зрозуміло: його справжня особистість витісняється вигаданим героєм-підпільником Веніаміном Панібудьласка… До речі, це ж іще треба було таке ім’ячко вигадати! Щоб Панібудьласка – і раптом єврей!.. Нічого собі фантазія у чоловіка працює.

– А чого тут такого?! – знизав плечима Спартак. – Візьми моїх батьків для прикладу: тато Андрій Сивак – українець, мама Агата Литвак – сам розумієш хто… А прізвища ж до чого схожі: Сивак, Литвак!

– Усі люди – брати, – підтакнув Валерка.

– От тільки чому брат братові стільки капостей робить?!

– Це ти про себе?

– Я?! Про себе?!

– Авжеж.

Коли вони відійшли від хворого (який і досі стояв там, де його залишили хлопці, й розмовляв сам із собою грубим жіночим контральто) на достатню відстань, Валерка зупинився, розвернув Спартака обличчям до себе й мовив доволі різко:

– Послухай, Професоре, я на тихих шизофреників устиг надивитися, ще коли мама в Ташкенті працювала. Тому якщо я кажу тобі, щоб ти зупинився, або хоча б роблю знак, щоб ти припинив розпитувати про щось, то ти припиняєш, а не продовжуєш гнути свою лінію! Зокрема, візьмемо цього Дубягу: у нього альтернативна особистість, як ми вже з’ясували: це герой-підпільник з дивним, як для єврея, прізвищем Панібудьласка, який мало не пристрелив самого Гітлера й сім’ю якого закатрупили гестапівці. Але більше того: є іще одна альтернативна особистість – реальна мати Михайла Дубяги, яку фашисти повісили як заручницю! Отож у його випадку має місце подвійне витіснення: реальна особистість Михайла витісняється його матір’ю, а вона своєю чергою – героєм-підпільником.

– Але ж я знайшов тригер, що дозволяє «включити» реальну особистість Михайла Дубяги! Варто заговорити з ним під тим чи іншим соусом про «понеділок, тринадцяте березня», як він приходить до тями.

– У сьогоднішній розмові ти двічі повертав його до стану реальної особистості, згоден. Але ж ти бачиш, до чого йому некомфортно бути самим собою! До чого нестерпно усвідомлювати, що саме через його фатальну дурість загинули дружина й дочка! Ясна річ, значно комфортніше уявляти, нібито виною всьому окультисти-містики з Аненербе, катюги-гестапівці та інші неприємні персонажі. То невже тобі так хочеться побачити, як уявний підпільник Веня вкотре витіснить повішену тітку Горпину?! Бо мені це, знаєш, якось вже набридло…

– А я все ж хотів би ще раз поговорити з його справжньою особистістю.

– З Михайлом Дубягою?

– З ним, з ним.

– Але навіщо?! Здається, він і без того розповів тобі достатньо.

– Про Куренівську трагедію – безумовно. За що тобі величезна подяка.

– А-а-а, облиш… – відмахнувся Валерка. – Якби у цього Дубяги не було невеличкого