Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

445
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 119
Перейти на сторінку:
логоневрозу[38], я б не побачив його картки у маминому кабінеті на столі. Й, відповідно, не показав би тобі цього пацієнта.

– Але ж ти побачив, хіба ні?

– Побачив.

– Ну от! А в останнє «пришестя в себе» цей Дубяга, між іншим, сказав одну дуже цікаву й незвичайну річ. І я тепер собі думаю…

– Ох, Професоре, Професоре! – мимоволі зітхнув Валерка. – Що там він сказав? І що ти вже собі надумав?

Спартак відповів не одразу і явно неохоче:

– Озеро сліз.

– Чого-чого?!

– Озеро сліз під землею.

– Ну то й що у цих словах такого?

– Через це озеро і зруйнувалася дамба у гирлі Бабиного Яру.

– Тю! Звичайнісінька шизофренічна маячня. Ти хоча б приблизно уявляєш, скільки ґрунтових вод… річок і струмків?..

– Уявляю. Цікавився. Недарма ж місцевість, де знаходився Бабин Яр, називається Сирець: таку назву мав ручай, що колись протікав тут і пішов під землю. Через ручай цей місцина була «сирою», звідси й назва.

– От бачиш…

– Отож, що «бачу»!

Не стримавшись, Спартак несподівано схопив приятеля за руку, міцно стиснув і зашепотів:

– Отож, що я це «бачу»… точніше «бачив» саме це підземне озеро невиплаканих сліз!.. Вода в ньому мертва… мертвотно-чорна. Важка, немов свинець чи ртуть. Тільки ртуть не срібляста, а попелясто-чорна. І ще обпікає льодовим холодом, коли її торкаєшся.

– Професоре, – Валерка відштовхнув руку товариша, – чи відомо тобі, що деякі психічні хвороби дуже навіть заразні?

– Гадаєш, я заразився шизофренією від цього Михайла Дубяги?

– Ще не заразився, але… Якщо так піде й надалі, то не можна виключати, що з неврологічного відділення від моєї мами Гелі ти рано чи пізно перекочуєш до тихих божевільних. Тоді говоритимеш із цим Дубягою скільки тобі заманеться.

Спартак знов помовчав, а тоді запропонував:

– Гаразд, давай я тобі розповім усе як є, і тоді ти зможеш сам оцінити ситуацію. Давай так, домовилися?

– Ну, давай.

– Тоді слухай. Коли мені було п’ять років, мама Гатя під величезним секретом розповіла мені про Куренівську трагедію й одразу ж після того наказала про все забути. От як би ти вчинив на моєму місці, га?

– Е-е-е, не треба!.. Тобі ж довелося обирати, не мені. Ти маму ослухався, а щодо мене, то це не має жодного значення.

– Ну, припустимо. Ну так, маму я ослухався й вирішив розшукати живих свідків цієї події. При цьому з’ясувалося, що майже всі дорослі бояться на цю тему навіть говорити. І правильно бояться, бо це…

– Бо це люта, махрова антирадянщина.

– Так! Але ж це правда, й, окрім мами Гаті, за ці роки я самостійно розшукав іще чотирьох свідків.

– То ти нарешті скажеш, хто вони? Окрім Рюрика, звісно…

– Валерко, ти ж і сам знаєш, що навіть балачки про Куренівську трагедію означають антирадянську агітацію! Сам же щойно сказав.

– Сказав, але…

– Отож чим менше знаєш, тим спокійніше спиш. А про Рюрика я тобі розповів лише тому, що після нашої розмови він згорів у підсобці кабінету історії. До речі, як тобі це подобається? Схоже на містику?..

– Краще назвемо це збігом обставин.

– Гаразд, нехай так. Я знаю, що ти мені не віриш. Ти не вірив навіть у те, що Куренівська трагедія справді сталася, аж доки раптово сам не натрапив на цього Михайла Дубягу.

– Так… Чесно кажучи, тільки тепер я повірив остаточно, – через силу зізнався Валерка.

– От бачиш! А він, між тим, став шостим свідком, з яким я бесідував. А якщо відкинути маму Гатю – то п’ятою чужою людиною, яка мені довірилася. Та найцікавіше в іншому: коли це сталося, га?! Що скажеш?

– А-а-а… коли саме?

– У вісімдесят першому році. Скільки часу минуло від моменту Куренівської трагедії – від шістдесят першого року?

– Двадцять.

– А скільки років від Куренівської трагедії минуло до сорок першого року, коли почалися розстріли у Бабиному Яру, без чого його б не замивали?

– Знов-таки двадцять.

– А за двадцять років до розстрілів у Бабиному Яру що в Києві було?

– А-а-а… що ж такого тут було?..

– У країні – Громадянська війна і жахливий голод. А Київ тієї зими замерзав без дрів. Боярську вузькоколійку тому й тягнули з лісу, бо там були дрова, а Київ замерзав. І голодав, бо продовольство вивозили у РРФСР.

– Стоп-стоп, ти щось плутаєш, – спробував зупинити приятеля Валерка. – Голод був у тридцять другому чи тридцять третьому роках, це мені Марек пояснював, він у темі…

– То вже другий голод. А перший був під час Громадянської війни, я цим теж спеціально поцікавився.

– Ну так, ти ж у нас Професор, а не Марек…

– Отож. А тепер останнє. Під час Громадянської війни у Києві перебували мій прадідусь Арон Маркович і моя бабуся Соня, тоді ще маленька. Отож саме вони і були свідками голоду й холоду двадцять першого року. Згодом – у сорок першому році – уже доросла бабуся Соня і прабабуся Юдіф Бенціонівна ледь вивезли всю нашу сім’ю з Києва. У шістдесят першому під час Куренівської трагедії ледь не загинув дідусь Сьома, а мама Гатя його розшукувала і все це бачила. А тепер вісімдесят перший рік і я – наступне покоління цієї сім’ї – збираю по крихті відомості про те, що сталося… Й навіть ти, Валерко, хоча й не вірив у це, але саме ти вивів мене на шостого свідка, на цього Михайла Дубягу!..

– Ти хочеш сказати…

– Я хочу сказати, що все це не просто так. У двадцятому столітті кожні двадцять років у Києві стаються якісь катастрофи. Невідь-звідки, але я знаю про ціле озеро непролитих сліз, що існує під Києвом. Я його бачив, торкався свинцевої води, що обпікає холодом… А про Куренівську трагедію всі бояться навіть заговорити, тому моє завдання… Ні, якщо хочеш – то навіть моя місія полягає в тому, щоб усе це знання зібрати докупи.

– Але навіщо?!

– Не знаю. Можливо, для того, щоб осягнути всю цю інформацію, коли Київ накриє черговою катастрофою.

– Та тьху на тебе!.. – розчарований Валерка навіть відвернувся і тихо пробурмотів: – Щось у тебе суцільний апокаліпсис виходить. Мабуть, ти все ж таки заразився шизофренією від цього Дубяги.

– Твоя мама Геля сказала, що я нормальний, сам знаєш. Просто через те, що Світланка мене кинула, що обізвала занудою… що цілувалася з іншим…

Спартак не договорив, тож Валерка закінчив замість нього:

– Ну так, через це ти почав заїкатися, причому не в побуті, а в аудиторії, коли треба відповідати викладачеві. Отож мама Геля оглянула тебе й погодилася взяти у логопедичну групу…

– А тут ти мені взяв та й шостого свідка підкинув!!! Ну то зізнайся, хіба

1 ... 38 39 40 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"