Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 119
Перейти на сторінку:
це не містика?..

– Містика буде, коли в Києві чергова катастрофа станеться.

– Так, коли Київ накриє.

– «Накриє»?! Чому ти таке сказав?

– Не знаю, – зітхнув Спартак. – Точніше знаю лише, що «накриє», а чому?.. Сказати не можу. Відчуття таке, що буде біда, яка «накриє»…

– Ось уже понеділок, тринадцяте липня. Більш ніж півроку минуло…

– Я, Валерко, і сам чекаю, чим нинішній рік скінчиться.

– А якщо раптом ніякої катастрофи не станеться?

– Якщо так…

Спартак трохи подумав, а потім твердо пообіцяв:

– Якщо в Києві нічого не станеться, то всі мої побоювання – це і справді маячня, не варта виїденого яйця! Тоді я нарешті зможу спокійно повикидати з голови все те лайно і жити так, як інші живуть.

І якось щиро посміхнувся.

Слідчий ізолятор Комітету державної безпеки УРСР, Аскольдів провулок, № 3, Київ, 7 вересня 1981 року

Схоже, настав час творчо переробити одну з його улюблених народних пісень наступним чином:

Вівці мої, вівці,

З вами я лишився.

Тільки, тільки от при цьому

Чи не помилився?..

Справді, от сидів він собі спокійно в Пермській області[39], «мотав строк», що називається… Як раптом без найменших пояснень його етапували сюди, до Києва! І тільки тут розщедрилися в буквальному сенсі на пару слів:

– На профілактику.

Це могло означати лише одне: попереду нескінченно-довгі «профілактичні бесіди», що матимуть на меті схилення «відступника» Олксандра Павловича Бердника на бік найсправедливішого у світі радянського правосуддя. А якщо «відступник» таки погодиться піти назустріч цим… з дозволу сказати – «профілакторам»… Ну що ж, тоді термін перебування в місцях позбавлення волі та наступного заслання можуть скоротити дуже суттєво – у найкращому разі аж до фактично відбутого. Але для цього потрібно…

Ясна річ, від нього вимагатимуть «співпраці» в якійсь черговій справі стосовно Української Гельсінкської групи чи когось із її учасників. Звісно, чекісти можуть вигадати що завгодно, але, найімовірніше, все впиратиметься у діяльність УГГ, одним із членів-засновників якої був Бердник. От цікаво, з чого б це радянському керівництву починати «гратися» у Гельсінкський процес?! Демонструвати Заходу «добру посмішку при поганій грі», робити вигляд, нібито права людини в СРСР бодай щось означають…

І раптом на Олеся Павловича немовби зійшло благодатне осяяння: але ж видихається Радянський Союз, явно видихається! Інакше б керманичі на чолі з Леонідом Іллічем Брежнєвим не «гралися» б у демократію та права людини, а готувалися б повним ходом до Третьої світової війни! Якщо ж «граються», якщо не готуються до війни… якщо авантюри в Афганістані для них уже виявилось забагато!..

Отже, таки справді видихлися.

Питання лише в тому, наскільки видихлися?.. І чи видихатимуться й надалі?! Бо хочеться ж… ох, до чого ж хочеться стати свідком розвалу імперії! Бо на її уламках має постати… так – неодмінно постане Нова Україна! Україна Духовна!..

Духовна Україна?..

Українська Духовна Республіка – краще так.

Ох, як же ж хочеться дожити до того часу, коли ця ідея втілиться в життя. Але чи стане сил дожити… а може, дотягнути до того часу?..

Невідомо ж, як піде справа і що доведеться робити: доживати чи все ж таки дотягувати, збираючи в кулак останні сили…

А хочеться ж дожити! Ох, до чого ж хочеться!

Вівці мої, вівці,

З вами я лишився.

Тільки, тільки от при цьому

Чи не помилився?..

1982. Смерть Генсека

Будинок по вул. Правди, № 2, Рівне, липень 1982 року

Уже посутеніло, коли в двері квартири подзвонили.

– Хто там? – спитала Лікерія Марківна, хоча заздалегідь знала, кого чекати о цій порі. Тому відкрила, не дочекавшись, доки із сходового майданчика відгукнуться. Й одразу ж:

– Мамалушо, а хіба ж можна відчиняти двері отак-от залюбки першому стрічному? А раптом це був би не я, а хтось інший?..

– По-перше, мій любчику, я б тебе також попрохала про дещо.

– Про що саме?

Микита зупинився у передпокої й запитально подивився на матір.

– Скажи мені, синочку, що це ти за «Мамалушу» вигадав? Чому не можна вимовляти ці слова роздільно – «мама Луша», отак? І чому ти просто «мамою» ніяк мене не назвеш…

– На те є причина, Мамалушо. На все є своя причина.

– Глупство це, а не причина!

– Мамалушо…

– Мамо!..

– Що там друге?

– Ти міг би скористатися ключами. Я ж тобі запасні ключі від нашої квартири видала, чому не користуєшся ними? Навіщо дзвонити у двері?

– О-о-о, Мамалушо, Мамалушо… Ти мене з кимось іншим сплутала. Я ж політичний, а не домушник! Тому зламувати замки…

– Це не злам, синку, це наша з тобою квартира. Твоя і моя.

– Злам. Або прирівняна до зламу дія: ключ у замку туго обертається, треба б змастити, бо зовсім заклинить, чого доброго.

– То взяв би та й змастив! Тепер у нашому домі чоловік є – це ти, синку. Отож хазяйнуй, як належить чоловікові.

– Мамалушо! Ти ж знаєш, куди мене на бесіду викликали, так? – розвівши руками, Микита покрутив головою. – Отож нічого не зробиш, мушу ходити. Відтепер раз на тиждень у них відмічатимусь.

– Тоді завтра змасти замок. Завтра ж тобі до ментів йти не треба?

– Гаразд, завтра. Це все?

– Останнє: пішли на кухню вечеряти.

– Липень. Спекотно. Мені б пивка, а не вечері!.. – посміхнувся він.

– Ходімо, я окрошки свіжої накришила. З квасом окрошка буде.

– Ага-а-а!.. Якщо з квасом, то це добре. Ходімо. І ще б зі сметанкою…

– Так-так, синку, буде тобі і квас, і сметанка.

Вони пішли на кухню, там Лікерія Марківна насипала у дві великі миски дрібно нарізану суміш овочів, запашистої зелені та вареної ковбаси, залила холодним темно-коричневим квасом, посолила, додала по ложці густої сметани й підсунула одну з мисок синові:

– Ось тобі, смачного! Мабуть, там у вас окрошки не було… мабуть, забув уже, яка вона на смак…

– Не було, – погодився Микита, ретельно перемішуючи сметану й спостерігаючи за тим, як пузириться й нуртує квас. – А що, Мамалушо, ти хіба без мене не вечеряла?

– Синку!.. – вона виструнчилася й закусила губу. – Синку, я ото скільки років чекала, щоб разом з тобою повечеряти. Отож якось перечекала, доки менти з тобою наговоряться. Ти давай їж, їж!..

– Ну що ж, дочекалися ми з тобою амністії.

Микита нарешті відправив до рота першу порцію окрошки, ретельно прожував, проковтнув і деякий час сидів із заплющеними очима, смакуючи.

– Смачно?

– Смачно, Мамалушо, ой, до чого ж смачно!.. Я і справді забув.

І раптом без жодного переходу:

– Мабуть, це нелегко, коли то чоловік сидить, то син… Хіба це не правда, Мамалушо? Скажи, га?

– Правда, правда, –

1 ... 39 40 41 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"