Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Але ж за татом ти поїхала слідом, мене на дідуся й бабусю полишила. А за мною не поїхала.
Микита трохи помовчав і повторив останнє:
– Не поїхала…
– Бо мусила жити тут, у Рівному, заради квартири. От тепер ти додому повернувся, бо у тебе дім є. Якби я слідом за тобою поїхала, не було б куди вертатися, бо бабуся з дідусем померли й у нас би квартиру забрали.
– Але ж коли тато сидів, у нашій квартирі жили зовсім не дідусь із бабусею, а Осавулюки.
– Бо тоді з ними вдалося домовитись. А тепер би це не вийшло: у них свої діти підросли, їх у цю квартиру тільки пусти!.. Ні-ні, я мусила.
– Гаразд, приймається.
Деякий час їли мовчки, як раптом Микита знов запитав:
– А що, Мамалушо, доки я сидів, до мене ніхто з приятелів не заходив?
– З приятелів?.. – вона наморщила чоло. – Вілька твій… Його немає в Рівному, він тепер у Миколаїв перебрався.
– Про Вільку я знаю. Я про іншого питаю.
І, трохи помовчавши, прошепотів:
– Бідосик…
– Ах-ха-а-а… Бідосик, питаєш?
– Так, він.
– Ти знаєш… Попервах, як ти ще у психіатричці був, Бідосик сюди ходив постійно, мало не ночував тут. Як ти перші три роки сидів, то заходив спочатку раз на тиждень, потім раз на місяць. А потім припинив ходити. Я чула, у нього справи вгору пішли, він тепер у нас в Рівному велике цабе…
– Так. Справи у нього вгору пішли після того, як він мене кадебістам здав з усіма тельбухами, – облизавши досуха ложку, Микита поклав її у спорожнілу миску і втупився в обличчя матері уважним поглядом.
– Що-о-о-о?! Бідосик?! Оце нещастячко?!
Здивуванню Лікерії Марківни також не було меж.
– Він, падло, він! Мені в ментовці показували і його донос, і протоколи.
– Але ж Бідосик!.. Ти ж йому… для нього!..
– Так отож! І тепер я мушу вирішити, як із цим на світі жити.
Після цього і мати, і син поринули у тривалу мовчанку.
Харків, кінець серпня 1982 року
– Мамо, ну ти ж і ненормальна, їй же богу! – не втрималася від їдкого зауваження Римма, побачивши, як мати наливає ополоником свіжозварений зелений борщ у півлітрову банку з рештками сметани на стінках. А поруч на столі – три великі скибки хліба з салом і пучок зеленої цибулі… І все це для якогось безхатченка?! Та вона точно з глузду з’їхала!..
– А тобі аж так шкода, чи що? – Ірма спокійно й діловито закрила банку салатовою пластиковою кришкою та почала упаковувати частування у полотняну торбинку, додавши: – Онде повна каструля борщу, бери та їж.
– Шкода, не шкода…
Дочка наморщила гарненький кирпатий носик і мовила з відразою:
– Але як ти не боїшся ходити до нього?! Він же такий смердючий, мабуть. Ф-ф-фу-у-у!..
– З чого ти взяла?
– Овва, ніби я не знаю, як смердить потом, сечею та ацетоном від безхатьків, які місяцями не миються. Тим паче зараз, в літню спеку. Бр-р-р!
– Нічого подібного. Я йому дещо зі старого татового одягу віднесла, а в лазню він сходив буквально…
– Ти?! Одяг нашого татуся Корнія?!
– Усього лише сорочку і брюки, які він носив, коли ще до мене залицявся. Тато відтоді дуже змужнів, ні брюки сорок четвертого розміру, ані сорочка на ньому не застібуються, отож він цей мотлох ніколи не носитиме. А Мирославу Сергійовичу цей одяг саме впору.
– То ти ще й дізналася, як цього безхатька звати?
– Аякже! Він же чоловік, не собака. Люди між собою завжди мають по-людськи поводитися, якщо хочуть…
– Ой-йо-йой, тільки не починай оці свої страсті-мордасті знов! Не вірю я у твої солоденькі шмарклі, отак-от.
Ірма невдоволено підібгала губи, бо справді збиралася уже вкотре розповісти про німецького лейтенанта, який під час війни подарував їй життя. Причому сталося це тут, у Харкові! Якось вона навіть розшукала те місце, де по дорозі в гетто у автівки на лютому морозі раптом заглух двигун і де офіцер запропонував втекти з-під варти або матері, або донечці, після чого повів відлік: «Eins!.. Zwei!.. Drei!.. Vier!.. Fünf!..» – і так до ста. А потім пристрелив бранку, яка лишилася, – маму Маріам.
Від приглушеного виючим вітром і чималою відстанню звуку одинокого пострілу, що пролунав у майже суцільній пітьмі, Ірма ще й досі час від часу прокидалася посеред ночі в холодному поту. А прокинувшись – мовчки лежала і плакала без жодного схлипування. Сльози повільно текли з очей, доки не приходило усвідомлення: лейтенант не збрехав – ти врятувалася, а постріл був поодинокий – отже, її люба матусенька померла одразу, вона принаймні не мучилася.
Але як не прикро це визнавати, невідомо з яких причин Римма не бажала слухати всі ці «страсті-мордасті» або по-іншому – «солоденькі шмарклі». Варто було Ірмі поринути у спогади, як Римма щоразу здіймала рішучі протести. Важко сказати, ставалося це через юнацький максималізм чи з якоїсь іншої причини, проте дочка схилялася до того, що життя ускладнювати не варто. Усе просто: фрици – це фрици, пекельні створіння без жодних виключень, а наші – це наші, це безумовне втілення абсолютного добра. А те, що бабусю Маріам здав окупантам підлий зрадник Вітчизни, а маму Ірму в дитбудинку записали «росіянкою Сєдовою»… То це, вважайте, сама доля! А отже, «всякі єврейські штучки-дрючки» її, Римми, не стосуються. Й не треба напихувати її усілякими дурнуватими байками про буцімто «добрих німчиків», які, бачте, були «виключенням з правила».
Усі заперечення дочки Ірма знала наперед, тому, не бажаючи вступати у безглузду полеміку, тільки прошепотіла:
– Ти хоча школу закінчила й навіть в ХАІ[40] поступила, але все ще нетямуща. Якби той лейтенант не повівся по-людськи, тебе б на світі не було.
– Ой-йо-йой, можна подумати! Була б я на світі, от тільки в інших батьків народилася б, а не у таких забобонних, як ти.
– Ми не забобонні…
– Ну, тоді вибач, у дурнуватих! – з переможним виглядом сплеснула руками Римма. – Вибач, ти сама на цей комплімент наразилася…
– Риммо, як тобі не соромно?!
– А тобі не соромно виносити з дому їжу та одяг для якогось там безхатька?! А татові не ой-йо-йой дивитися крізь пальці на те, що його дружина посеред ночі бігає в кочегарку до незнайомого чоловіка, га?!
– Що ти верзеш?
Однак Римма вже махнула рукою і кинулася у свою кімнату. Невдовзі з-за зачинених дверей долинула якась сучасна надскладна «космічна» музика. Чи то «Space», чи то «Зодіак»[41] – хто їх там розбере…
– Риммо, пізно вже! Сусідів розбудиш, – нагадала Ірма.
Однак за зачиненими дверима нічого не змінилося. Тоді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.