Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

— Це десь тут? — запитав Ед, пригальмовуючи. Вони були у центрі міста, у жвавому потоці машин. Будівлі заступали небо.— Краще припаркуватися.

— Ще п'ять кварталів,— сказав Фрінк.

— Є сигаретка з марихуаною? Мене б це заспокоїло.

Фрінк передав йому пачку T'ien-lais, «Небесної музики». Він почав курити ці сигарети у корпорації «В.-М.».

«Я знаю, що вона з кимось живе,— сказав собі Фрінк.— Спить із ним. Наче його дружина. Я знаю Джуліану. По-іншому їй не вижити. Я знаю, яка вона надвечір. Коли стає темно і холодно, і всі збираються у своїх вітальнях. Вона не створена для самотності. Як і я»,— раптом усвідомив він.

«Можливо, він справді непоганий хлопець. Якийсь сором'язливий студент, якого вона підчепила. З неї була б хороша партнерка для якого-небудь молодого хлопця, який досі не мав сміливості підійти до жінки. Вона не жорстка, не цинічна. Йому це піде на користь. Дуже сподіваюся, що вона не знайшла собі когось старшого. Цього я б не витримав. Щоб нею попихав якийсь досвідчений мерзотник із зубочисткою в роті».

Він піймав себе на тому, що важко дихає. Лише уявити собі товстого волохатого мужика, який не дає Джуліані спуску, перетворює її життя на пекло...

«Я знаю, що вона врешті-решт накладе на себе руки,— подумав він.— У неї це на роду написано, якщо не знайде собі такого чоловіка, як треба: справді ніжного, чутливого, доброго, когось на кшталт студента, з яким вона зможе ділитися усіма тими своїми думками.

Я був надто грубим для неї. А я ж не такий і поганий. Є багато хлопців, набагато гірших за мене. Я доволі точно вгадував, що вона думає, чого хоче, коли їй самотньо чи погано, коли в неї депресія. Я багато піклувався про неї, бігав навколо. Але недостатньо. Вона заслуговувала більшого. Вона багато чого заслуговує».

— Я паркуюся,— сказав Ед.

Він знайшов вільне місце і тепер задкував, позираючи через плече.

— Слухай, а можна я надішлю кілька прикрас дружині?

— Я не знав, що ти одружений,— машинально відповів Ед, зосереджений на паркуванні.— Звісно, тільки не срібні.

Ед заглушив мотор.

— Приїхали,— сказав він.

Він випустив димок марихуани, загасив сигарету об приладову панель і кинув недопалок на підлогу автомобіля.

— Побажай мені удачі.

— Щасти,— сказав Френк Фрінк.

— Ти диви, на звороті пачки один із цих японських віршів, вака[68].

Ед прочитав уголос, перекрикуючи шум авто, що проїжджали поруч:

Почувши зозулі крик,

Поглянув я туди,

Звідки звук пролунав.

Що ж побачив я?

Лиш місяць блідий в обіймах світанку.

— Господиии! — сказав він, передаючи пачку Фрінку, поплескав його по спині, вишкірився і, відчинивши дверцята, взяв вербовий кошик та вийшов з машини.

— Кинь десятицентовик у паркувальний автомат,— сказав він і рушив тротуаром.

За мить він загубився у натовпі.

«Джуліано,— подумав Фрінк,— ти така ж самотня, як і я?»

Він вийшов з машини і опустив монету у паркувальний автомат.

«Страшно,— подумав він.— Уся ця затія з ювеліркою. А що як не вигорить? Що як не вигорить?» Саме таким було віщування. Голосіння, плач, руїна.

«Чоловік бачить, як над його життям згущається темрява. Він наближається до могили. Якби вона була тут, було б легше. Було б зовсім добре».

«Мені страшно, — усвідомив він.— А що як Ед нічого не продасть? Що як вони посміються з нас?

Що тоді?»

На простеленому на підлозі простирадлі у вітальні своєї квартири лежала Джуліана, тримаючи в обіймах Джо Чіннаделлу. Повітря в кімнаті було теплим і задушливим від післяобіднього сонця. Її тіло і тіло чоловіка були вологими від поту. Крапля скотилася по чолі Джо, на мить затрималася на його вилиці і впала їй на горло.

— З тебе досі тече,— пробурмотіла вона.

Він нічого не відповів. Його дихання — довге, повільне, розмірене... «Як океан,— подумала вона.— Усередині ми складаємося з самої лише води».

— Тобі сподобалося? — запитала вона.

Він пробурмотів, що все було гаразд.

«Я так і думала. Я бачила. Тепер нам обом треба встати і зібрати себе докупи. Чи, може, було дуже погано? Знак підсвідомого несхвалення?»

Він ворухнувся.

— Встаєш?

Вона міцно обхопила його руками.

— Ні. Полеж іще.

— Хіба ти не маєш іти у спортзал?

«Я не йду у спортзал,— сказала собі Джуліана.— Хіба ти цього не знаєш? Ми кудись поїдемо, надовго ми тут не залишимося. Поїдемо кудись, де ще ніколи не були. Уже час».

Вона відчула, що він випручується і стає на коліна. Її руки ковзнули по його вологій слизькій спині. Потім почула, як він віддаляється, ступаючи босими ногами по підлозі. Звісно, до ванної. Прийняти душ.

«Отже, все закінчилося,— подумала вона.— Ну що ж». Вона зітхнула.

— Я все чую,— кинув Джо із ванної.— Знову ниєш? Завжди не в настрої, хіба ні? Тривога, страх і підозра — щодо мене і взагалі щодо цілого світу...

Він визирнув із ванної, весь у бризках мильної води. Обличчя в нього сяяло.

— Хочеш кудись поїхати?

У неї швидше забилося серце.

— Куди?

— До якогось великого міста. Наприклад, на північ, у Денвер, як тобі? Я виведу тебе у світ, куплю квиток на виставу. Хороший ресторан, таксі, придбаємо вечірню сукню чи що там тобі треба. Згода?

Вона ледь могла повірити у це, однак хотіла вірити, намагалася.

— Цей твій студебеккер подолає такий шлях? — запитав Джо.

— Звісно.

— Купимо собі трохи гарного одягу,— сказав він.— Розважимося. Може, вперше у житті. Не дамо тобі сказитися.

— А гроші?

— Я маю,— сказав Джо,— зазирни у валізку.

Він причинив двері ванної, і його слова потонули у шумі води.

Відкривши комод, вона дістала його пошарпану брудну валізку і, звісно, знайшла у кутку конверт із банкнотами Райхсбанку великого номіналу. Їх приймали скрізь. «Отже, можемо їхати,— усвідомила вона.— Мабуть, він все ж не морочить мені голову. Хотіла б я зазирнути йому в голову і побачити, що там»,— подумала вона, перераховуючи гроші...

Під конвертом вона знайшла величезну авторучку циліндричної форми чи принаймні те, що видавалося авторучкою. У будь-якому разі там був пружинний затискач. Однак предмет здавався надто важким. Джуліана