Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Жах на вулиці В’язнів 📚 - Українською

Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жах на вулиці В’язнів" автора Олег Криштопа. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:
істинний арієць і галичанин.

— Не пінься, Стьопа! — сміявся з нього Шура. — Я ж тебе прідупріждав, що це не зовсім ті ігри, у які ти звик гратися. Я свої обіцянки виконав? Виконав. Тепер очірідь за тобою. Я знаю, ти рахуєш мене таким собі мефістофеликом: купив чесну душу за гроші… Так же ж? Ну по глазах віжу, шо так, Стьопа. Тільки не треба мені врать, я ж усьо знаю. Тільки я тобі одне скажу. Нічого просто так не буває. І ти вибрав сам. Я прідупріждав, так шо звиняй. Я хотів помочь, ми ж з тобою ніби не чужі, ніби разом училися і разом дєвок ходили трахати, як пацанами були. Тільки от пиздитися двір на двір ти весь час сцяв. А я нє. Я ходив…

Степан кусав кутики посивілих вусів і тер долонями підборіддя та вилиці.

— Послухай, Саша. Ну, я ж не можу більше в цьому жити. Ну, люди довкола якісь живуть. Вони ж мене за останнього мудака мають.

— Так шо ж, мають — ну і хай собі мають. А ти їх май. В дупі чи у пизді. Кроме того, вони же праві. Треба працювати, Стьопа. Наше діло правоє, ми побєдім. Якщо ми пропхаєм своїх кандидатів, зможем розвернутися крутіше, легалізуватися і тоді заспіваємо іншої. Не треба вже буде відстьогувати такого бабла, як щас. Це ж, бляха, придумали: обдирати народ чесний. До нитки. Ми їм мусимо показати, Стьопа, поки вони нас не прижали…

— Я більше не можу, Саша. Я видохся. Я боюся. У мене вже два судових позови. Мені цих грошей не вистачить, навіть щоб розрахуватися.

— Не боїсь, Маша! Всьо устроїм. Ти ж в очах нації пачті герой. Як мінімум Гонгадзе. Борец за справедливость. Суд ми тобі в пользу здєлаєм. Піде как по маслу. Ти же знаєш, без злого умислу навіть найгіршу чорнуху можна толкати в кефір — і ніц тобі за то не буде… Ну шо, давай по соточці? Ну, чого головою мотаєш, як бик? Давай, давай. Ти ж мужик, бляха, а не баба якась. Ну, залпиком, раз! Маладєц!.. Отак і далі.

Степан невпевнено хитає головою. Йому пече в грудях, холодно та нестерпно, ніби там зима…

Тома ліниво потягується в ліжку: до вже позеленілих гілок за вікном липне мокрий сніг; вітер, хурделиця. Варто лише трохи відхилити ковдру — і холоднеча загрожує вторгненням на суверенну територію ранкової дрімоти. Степан швидко вбирається й дивиться на жінку зі злістю — йому здається, що вона не має права так ніжитися, коли він страждає, напівпрокинувшись, тремтить від холоду в неопалюваній кімнаті. Умикає камін, проте одразу ж і вимикає: доки повітря розігріється, його все одно вже тут не буде, а жінка хай трохи померзне так, як зараз він.

День не віщує нічого приємного — вітер січе маленькими мокрими крижаними брилами в очі, задуває їх за комір, навіює передапокаліптичний страх. Відсутність неба та залляті вологою чорні стіни. Здається, негода ніколи не завершиться й зима триватиме довіку.

Усе, чого він досяг, обертається на фікцію. Воно йому не належить, лише дано в користування, як забавка. Він і ставиться до власних речей, наче до готельного майна, — боїться залишити бодай дактилоскопічний слід чи подряпину. Нічого свого, усе чуже: чуже місто, чужі друзі, чужі люди й навіть дружина не його. Степан ховається від вогкої пронизливості в офісний півморок. Агресивно щось відказує прищавому охоронцеві, дратується, коли той не вірить і вимагає посвідки.

— Ви розпочинаєте свою службу з доволі невдалого вчинку! — цідить крізь зуби Степан, хоча йому кортить верещати на весь голос інше: «Ти звільнений, козел!!! Пішов звідси!!! На х…!!! Я сказав: на х…!!!» — і кинутися в істериці на цього недоумка з кулаками.

Треба буде подбати, щоб він більше не з’являвся на студії, — зазначає подумки Степан. — Сказати Жорі, хай підшукає кмітливішого хлопця, — потроху заспокоює він свої розхитані нерви. — А цьому мудакові буде наука. Щоб знав, хто є хто.

Він утомлено падає в безлике офісне крісло, пожбуривши зібганий плащ на стіл. Навіть не вмикає комп’ютер — не зосталося сил. Усі пішли на роздратування. Треба себе контролювати, треба себе тримати в руках! — зціпивши зуби, проводить Штефко автотерапію. Нарешті серцебиття вгамовується, руки перестають дрижати.

Він упадає в стан дивовижного заціпеніння, що межує з прострацією. Його охоплює хвороблива апатія, настільки сильна, що в цю мить він би й пальцем не поворухнув, щоб врятувати своє життя, станься якась загроза. Байдужість і нерозбірливий погляд дебіла в чорне дзеркало монітора. Тиша. За стіною гримить музика в ефірній радіо. Телебачення ще спить. Однак мине кілька хвилин — і озвуться вчорашні новини, потім ще кілька заздалегідь підготованих програм, нарешті трохи свіжака та фільм. Сьогодні він за старшого. Потроху скидає з себе заціпеніння, починає ворушитися. Спочатку вмикає екран, потім вирішує засмикнути жалюзі, щоб не дратувати себе похмурим пейзажем із закіптюженими трубами заводу на обрії та чорним димарем кондитерської фабрики у дворі офісу. Два підприємства в місті, які ще працюють. Решту давно законсервовано, розібрано, вікна цехів вибиті каменюками, подекуди вибрані дбайливими працівниками. Крізь величезні пройми в спорожнілі приміщення навідується тільки вітер. Недобудовані монстри машинобудівної індустрії пороззявляли пащеки своїх цехів, але там тепер скрізь росте бур’ян — на бетонній підлозі, у стелі, під перекриттями…

Степан намагається себе переконати, що він робить правильно, що люди, яких він мусить підтримати, — справді гідні цього, а ті, кого слід дискредитувати, — навпаки, потвори. Марно. Він загруз у гімні, й виходу з цієї клоаки немає. Тільки вниз, до дна. Згнити в їхньому смороді, серед них. Травка, макова соломка, потім героїн. Усе з красивою облицювальною плиткою, у катакомбі, поруч зі справжнім сральником.

Тільки от він бачив, як Шура сам рятував того хлопця з трьома кольоровими сережками в правому вусі: той посинів, із рота текла брудна, густа піна. Ним тіпало, як у пропасниці. «Язик! Та хтось же поможіть, суки! Дайте мені залізяку! Ложку, лом, суки! Хоч шось! Бистро!» — верещав пополотнілий Шура, який намагався втримати тіло, що здригалося в конвульсіях. Кілька наркош сиділи попід стіною й очманіло на нього витріщалися, один блював над новеньким білим пісуаром. Нарешті хтось неприродно поволі підбіг, передав Степанові алюмінієву виделку, і той змушений був простягнути її Шурі. Несміливо наблизився. Хлопець на руках у Саші широко розплющив очі, аж вилізли з орбіт очні яблука. Він вирячився, наче побачив якесь диво, не менше, ніж друге пришестя Христа. Шура вихопив із рук

1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жах на вулиці В’язнів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жах на вулиці В’язнів"