Читати книгу - "Замирення"

Переді мною птахи шугали небом, тягнучись розмитими різнокольоровими плямами, нагадуючи інші версії себе самих — можливо, галюцинації. Повітря стало тягучим, ніби навіюваним чи здатним виконувати примус. Я почувалася так, наче застрягла у підвішеному стані, в одвічних мандрах, у путі, без прибуття, тож невдовзі мені захотілося знайти місце — з претензією зробити з нього «базовий табір» на якийсь час; таке місце, яке допомогло б позбутися відчуття постійного розчарування, що я не можу довіряти пейзажеві, у якому просуваюся, а моя єдина кітва — ця стежка, яка, хоч іще дужче заросла та кривуляє-петляє, ніколи не загубиться у безвісті.

Якби вона привела мене до бескету й урвища, чи стала б я там, а чи скочила б у ту прірву з вершини? Або чи цієї відсутності було б достатньо, щоб я, можливо, повернула назад і почала шукати дверей на межі? Важко передбачити, що я могла б зробити. Траєкторії моїх думок розбігалися в цій мандрівці, звихрюючись то на ці манівці, то на ті, наче ластівки в ясному лазуровому небі, коливаючись і кружляючи туди-сюди на мить, а потім повертаючись до свого колишнього курсу, і їхнє миттєве повернення означало прості лови на дрібнесеньких комах, які містять протеїн.

Також я не знаю, скільком із цих явищ, із цих думок я зобов’язана сяйву в собі. Деяким, але не всім, які грунтуються на всьому, що сталося потім, на всьому, що відбувається зараз. Саме тоді, коли я думала, що сяйво — це одне, воно ставало чимось іншим. На п’ятий ранок я саме підводилася з трави, бруду й піску, коли сяйво набуло форми задубілої другої шкіри на мені, й ця шкіра з тріскотом луснула на моїх розплющених очах, як дотик до найлегшого, найкоротшого, неможливо тонкого шару льоду. Я почула лускіт, як тане цей лід, от наче це відбувалося за милі та роки тому.

Коли день розгорівся, сяйво заявило про себе у мене в грудях як розпечений, червоний камінь, що пульсує біля мого серця — небажане товариство. Учений у мені хотів самоанестезії та оперувати самого себе, усунути перешкоду, хоча я й не хірург, а сяйво — не пухлина. Я пам’ятаю свої думки, що зможу розмовляти з тваринами наступного ранку. Я могла б качатися в цій багнюці, істерично регочучи під цим немилосердним лазуровим небом. А то ще виявлю, що сяйво зацікавилося та вилазить у мене з маківки, наче перископ — незалежне й жваве, і нічого в черепній коробці не лишиться, окрім лушпиння та оболонки.

Доки не запала сутінь, ігноруючи кусючих комах і величезних рептилій, які втупилися на мене з води, шкірячись, як і годиться безмозким м’ясожерним хижакам… до того часу сяйво розіллялось у мене у голові та спочивало, відсунувши всі думки на задній план, начебто охолоджувався жар під крижаним покровом попелу. І я вже не могла бути певна, що воно таке, це сяйво: відчуття? Імпульс? Інфекція? Чи я прямувала до острова, який міг би надати або не надати мені відповіді на запитання, — тому що я збиралась їхати туди, а чи тому, що мене скеровував невидимий незнайомець? Супутник. Чи це сяйво існує ще окреміш, аніж я собі уявляю? І чому так часто в моїй пам’яті зринають слова психолога, чому я не змогла їх викинути?

Це були не умоглядні, теоретичні запитання, для дебатів знічев’я, але конкретні хвилювання. Іноді я відчувала, що ці слова, моя остання розмова з психологом, стояли щитом або стіною між мною і сяйвом, що передбачувана особливість цих слів щось у мені активізувала. Але, незважаючи на те, хоч би скільки я перетравлювала цю розмову в собі подумки, знов і знов, а до висновку не наближалася. До деяких речей ви такі близькі, що ніколи не збагнете їхньої справжньої природи.

Того вечора я розбила табір, розпалила багаття, бо не турбувалася, чи бачить мене хтось. Якщо сяйво існує окремо, і якщо кожна частинка Нуль-зони все одно мене бачить, то що з того? До мене повернулася якась жахлива необачність — і я схвалила її. Маяк давно сховався вдалині, але я зрозуміла, що досі його шукаю, цю величезну кітву, цю величезну пастку. Тут також ріс пурпуровий чортополох, щодо якого я не могла втриматися від думки, ніби він — шпигун Нуль-зони. Навіть якби все тут навколо шпигувало, і за ним шпигували.

З берега повіяв дужий вітер, я пам’ятаю, і було холодно. Тоді я використовувала такі деталі, щоб одвернути од себе сяйво — забобонна, як і будь-хто. Незабаром почувся стогін разом зі знайомим хрускотом, наче щось громіздке продиралося крізь очерети. Я затремтіла, але й голосно засміялася та промовила: «Це просто старий друзяка!» Не такий уже старий і геть не друзяка. Бридка моторошна присутність. Просто звірюка. Цієї безтурботної миті, або, може, саме цієї, я відчула глибоку прихильність і спорідненість із тією тварюкою. Я вийшла назустріч, а моє сяйво бурмотіло мені всю дорогу похмурі, грубі, майже дратівливі й нетерпимі речі. Монстр? Так, але після того монстра, яким був Збирач, я обійняла це просте джерело таємниці.

2. СТОГНУЧА ІСТОТА

Звільню вас від пошуків цієї істоти, від якої я колись дременула; це були абсурдні спроби відрізнити очерет, який коливався від вітру, від того очерету, який здригався від деякої більш визначеної сили, коли я продиралася крізь багно, ґлей і мочар, не зламавши собі при цьому кісточки та не застрягнувши у драговині.

Урешті-решт я опинилася на якомусь розчищеному місці, острівці з бруду, вкритому прілим листям і відгородженому звідусіль очеретами. В його далекому кінці щось бліде, подібне до гусені та моторошне, здригалося та стогнало, а його кінцівки молотили по очеретяних тростинах з іншою швидкістю — та, яку я спостерігала раніше, була цій істоті недоступна. Досить скоро я збагнула, що це створіння спить.

Голова була маленька порівняно з тулубом, але відвернулась обличчям від мене, тож усе, що я побачила, було грубою зморшкуватою шиєю, умонтованою в череп. У мене ще