Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

— Не фантазії, Олесю Степанівно. Хіба не зрозуміли? Вона, живучи в Маньківці, за десять верст звідси, раптом дізналася, що до вас приїздив лікар. І також знає чому: бо ви набили ґулю, розкроїли лоба до крові. Звідки? Чи земський ескулап звітує на всі боки, до кого з чим гукали?

Нарешті до молодої жінки почало доходити.

— Н-навря-ад, — протягнула замислено.

— Самі кажете, справа звичайна. Навіть не пригода. Йшли, закрутилася голова, впали. Не та історія, яку треба розносити повітом. Тим не менше Палажка Шимченко в сусідньому селі знала про те, на що тут, у Соколівці, люди чхати хотіли, даруйте за грубість.

— Згодна. Ваша правда.

— Не буду навіть розпитувати, де в той момент гуляла ваша улюблена Трефа. Навряд ви цим переймалися. Та зараз переконаний: чорного кота й каменюку Шимчиха, скорше за все, вигадала — щойно в якийсь спосіб дізналася про вашого розбитого лоба. Чи є комусь у селі діло до вашої чорної кицьки?

— Навряд, — погодилася Олеся.

— І я про те. Нікого не цікавить, коли і як тварина у вашому маєтку завелася. Важливіше: вона тут є. — Платон наголосив на останньому слові. — Чи перевірятимуть забобонні люди чутки? Чи цікавитиме їх, що Трефа бігає тут з минулого року? Ні. Зате всі, кому треба, і передусім — Шимчиха, точно знають про її існування. Де чорний кіт, там і відьма. Voilá![38]

Панна Соколовська затулила очі рукою. Посидівши так трохи, забрала долоню. Її погляд сподобався Чечелю. Побачений раніше вогник уже не жеврів, розгорівся на повну. На лиці читалося бажання прийняти виклик та почати боротьбу.

— У моєму маєтку — шпигун, — промовила впевнено. — Ви праві, усе так виглядає. Він іде на все, аби виперти мене звідси.

— Він?

— Микитка. Моя присутність тут, тим більше коли скоро вигідний шлюб, а отже — гучне весілля, небажана для цього покидька. Має досить грошей, аби підкупити когось із тутешніх. Та й Шимчиху крикливу напевне підкупив.

— Гаразд, — сказав Платон обережно. — Готовий припустити щось таке. Лишається зрозуміти, хто труїть худобу Недільських. Невже Микита настільки нікчемний, що ладен шкодити власній родині?

— Навіть не уявляєте, як глибоко він може впасти! — запально вигукнула Олеся.

— Чому, цілком уявляю. Не таке бачив, навіть гірше. Я ж у поліції служив, не забувайте. — Насправді Чечель не вповні вірив молодій жінці, готовій звинуватити кривдника в усіх семи смертних гріхах, навіть вигадати восьмий. — Але є один, як любив примовляти мій добрий приятель, нью-анс. Чинячи так, Микита рубає гілку, на якій сидить. Бо, наскільки мені відомо, майбутній сват пана Недільського планує зайти з ним у кооперацію. Йдеться про постачання полтавського м’яса на столи государя імператора й осіб, наближених до фамілії. Після скандалу з моровицею подібні перспективи, погодьтеся, зникають у тумані. Не здивуюся, якщо оголошений шлюб опиниться під загрозою. Це ж більше ділова угода, ніж особисті симпатії молодих людей та добра батьківська воля, згодні?

— Мабуть. — Олеся втягнула голову в плечі, наче змерзнувши раптом. — Та все одно, Платоне Яковичу, не бачу вигоди когось іншого, аби змусити мене продати маєток разом із землею й забратися геть від поганої слави.

— На цьому бажаю вам доброї ночі.

Чечель ляснув долонями по колінах, підвівся. Зиркнув на недопиту пляшку, вирішив цього разу обійтися без частування перед сном. Було над чим міркувати, а важливіше — нарешті знайшов стежку, якою треба рухатися далі.

— Думаю, тепер ви дозволите мені лишитися, попри небажання вашого цербера. Це до розмови про дружбу, яку ми так і не завершили.

— Чому — не завершили? Здається, я пояснила вам, як розумію дружбу. Чи намагалася пояснити. Не вийшло — даруйте. І, звісно, можете лишатися. Без вас, пане сищику, мені тут шпигуна не виловити.

Вона теж підвелася, посміхнулася ширше.

Тепер — не сумно.

Посмішкою людини, яка зрозуміла: є на кого покластися, а отже — все буде добре.

Простягнула правицю.

Чечель взяв, торкнувся губами.

Розділ 15

Сльози велетня

Піднявся пізніше, ніж у попередні дні. Годинник показував п’ятнадцять перед дев’ятою, у селах навіть діти так довго не сплять. Платон дозволив собі повалятися ще трохи, крутився, мостячись зручніше. Але природа все ж змусила підвестися, вивела надвір. Як повертався від убиральні, побачив Трефу: чорна кицька повагом пробігла кудись углиб саду, за звичкою не звертаючи ні на кого уваги, гуляючи сама по собі. Чечель спробував покликати її, та Трефа навіть не озирнулася, не стишила ходу. Щойно зникла з очей, Платон повернувся до флігеля.

Маєток жив звичним, розміреним життям. Перетнувши двір та за сільською звичкою вітаючись із усіма, кого бачив, Платон піднявся на ґанок, постукав у двері маєтку. Відчинила вже знайома, тиха й непомітна Павла, яку він подумки охрестив мишею. Писнула: панночка ще не виходила, але вона має наказ поснідати пана Чечеля. Цього разу подали картоплю, щедро заправлену засмаженими в цибулі шкварками й присмачену свіжим кропом, редиску, подрібнену з зеленою цибулею та заправлену сметаною, і жбанчик холодного узвару. Поки Платон віддавав стравам належне, спливло ще не менше години, адже він їв, не кваплячись, без поспіху, смакуючи. Коли покоївка, як завжди, тихенько спитала, чи не бажає пан Чечель іще чогось, він витер серветкою масні губи, кивнув:

— Потурбуй панночку, коли не важко.

— Ой... — Дівчина закотила очі. — Знаєте, Платоне Яковичу, важко. Панночка Олеся сама гукає, як їй хтось або щось треба. Не любить, коли сіпають отак. Свариться.

— Ну, не б’ється ж, — поблажливо протягнув Чечель. — Збігай, Павло, будь уже така ласкава. Як гніватиметься, вали все на мене. Так і скажи: Платон Якович просили, ти змушена коритися.

— Не маю я вам коритися, — раптом заперечила служниця. — У мене своя хазяйка є.

— Господи, — зітхнув Платон. — Просто виконай прохання. Нам із твоєю панночкою треба вже балакати про різні важливі речі. Вона знає, про що мова. Повір, не насварить, навіть подякує. Біжи.

Павла вирішила більше