Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Невідоме Розстріляне Відродження 📚 - Українською

Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

740
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Невідоме Розстріляне Відродження" автора Павло Коломієць. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Поезія / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 388 389 390 ... 552
Перейти на сторінку:

Не посвітлішало й у душах чотирьох полонених, що копали могилу для своїх товаришів, копали не знаючи, чи за годину й сами вони не затрусяться в лихоманці, чи не вкриється тіло синюватими плямами і чи не запалає вогнем мозок. Викинувши лопату мокрої глини сідали, витираючи спітніле, обтягнуте жовтою шкірою чоло, глибоко встромивши лопату у землю.

– Спочинемо…

Видерлись нагору. Сіли. Задимилися цигарки. Дашковський похмуро всміхнувся:

– Весела роботьонка, га, хлопці?

Відповіли сумним мовчанням. Павза була довга, як ніч перед стратою. Першим вибрався з своєї похмурої думки наш конвоїр-кубанець. Струснув головою і роздумливо протяг:

– Н-да-а-а…

Куйовдив волосся, простими, часто недомовленими словами, висловлюючи все тяжке, викидаючи з душі ненависний вантаж, що душив істоту, позбавляв сну, спокою:

– Та-аке стало буть… дике діло… думаю усе, думаю… і ніяк зрозуміти не можу… от, наприклад, – світ… люди народжуються… не питають нікого, хотів би він народиться, – чи ні? Зроблять тебе й годі… живи, як знай… І мусить жити, бо життя така гарна штукенція, що народившись, умирати не хочеш. На поле от виїдеш – світ. Божечку, який же гарний. Повітря, небо яке, ех! А Кубань – річка яка, ідрі ж її в корінь! Широка, рибна яка! Сидиш уночі у човні, рибку ловлючи і, здається, що не виліз би з комишів… Одружишся… діти матимеш… віриш… Просто як, здається… Але чорта лисого! Хто-небудь таки скрутить життя, зімне його, жбурне тебе… не дасть усього, нехай і до сьомого поту, але спокою, миру, щоб усе гаразд, без ненависті, по правді було… – Подумав трохи: – Казав мені колись один учений студент… на дохтора вчився… Каже, таких земель, як наша земля – може, тисячі тисячів… І буцім на кожній з них люди є… істоти живі, значить. Говорив, що мудра природа, як у машині в неї усе до місця… – Сплюнув. Сердито копирснув ногою глиняну грудку. – Брехня… Погана уся машина… Моя двоприводна молотілка й та краща… Де моє місце зараз? На Кубані. Що я повинен зараз тримати у руці? Держачки плужані, землю на озимину орати. А що примушує ця машина тримати? Ось оцю (злісно вдарив прикладом гвинтівки об землю), оцю сволотну штуку… Треба її мені? Треба мені стерегти таких же, як і сам я, людей, щоб вони викопали яму для таких же мучеників, як і я, як і ви? Та хіба ж ви мені вороги? Хіба ви шкоду мені зробили? Хіба мало землі, світу, щоб усі були ситі, щоб не мучили один одного, щоб як вовки-звірі, не терзали одне одного? Чому ж це я маю усього 10 десятин землі і нічого б не хотів, лише обробляти її кров’ю та потом… І не було б у мене зненависті ні до кого… Потому зібралися якісь люди: пани, офіцери, дукачі, станишні, вдарили у дзвони. На коней! Хто багатіший – сів на коней. Бідніших, що нічого не хотіли, крім того, щоб возити снопи на своїй парі, під фурою – марш. І подумати не дали, – в чому справа. Мало не на вірьовці таких, як я, погнали «боронити рідну Кубань за віру православну від жидів-комуністів, від китайців та грабіжників»… А що мені боронити? Хати моєї не вкрадуть, на шкап моїх не позаздрять, полотняний мій одяг нікому непотрібний… Але мусів іти… і опинився отут, ось тут, стережу й не знаю за що й нащо не злодіїв, і не вбивців… І церков «поруганих», і «распятої Росії» не бачив. Замовк. Потому з незвичайною лютістю процідив: забивають памороки… – Злісно, але нагадуючи роздратовану дитину, скрикнув: – І нехай. І нехай. А я знаю, знаю, сам дійшов до цього, ось знаю, хто мені ворог. Не ви, ні! А той, хто відірвав мене від сім’ї, від землі чорної… Он хто! Он!

І кивнув головою на офіцера, що проходив повз цвинтар. Очи Хабібулінові чомусь зблиснули. Він усміхнувся.

– Карашо твая говорить… очинь.

Але думав, видно, щось друге. А може, зрозумів Андрія. Дашковський уважно глянув на Андрія і сказав:

– Ходім убік, поговоримо… – І почав щось розказувати козакові.

Татарин, забачивши, що до цвинтара під’їздить жахний віз, побіг відчинити ворота. Стьопка шепнув:

– А від цього… Андрія… легко було б утікти… га?

Пильно зазирнув мені в вічі:

– Так… Але це було б гидко з нашого боку… Хлопець простий, бідняк, він вірить нам, нас шкодує і тікати від нього… Ні… я ніяк не згоден.

– Дурень… Війна… Він конвоїр… кон-во-їр… А на війні користуйся з усього… Ех, шкода, що одяг нас викаже… Я б не подивився – гарний він чи поганий… Краще чи гірше за червоноармійців-бійців? Чу-удак!

Під’їхав віз. Верхи на коні сидів донець.

– Ну, голопузі, за діло, – скомандував він, – спроваджуйте до чортів ваших товаришів…

У яму полетіли трупи.

Поверталися похмурі й сумні. Знову 18 трупів. За одну ніч 18, ще декілька днів тому – дужих, правда, виснажених, голодних, але повних віри у визволення, майбутнє життя, яке «зміниться ж таки»… Це майбутнє кожному здавалося лісовим вогником, до якого і рветься зимової, завирюшної ночі самотній мандрівник. І до останнього подиху вірилося: наздоженем те, що гине зараз. Будуть і жіночі пестощі, і материні несамовиті поцілунки, і теплощі, і відпочинок. Відпочили.

1 ... 388 389 390 ... 552
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невідоме Розстріляне Відродження», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Невідоме Розстріляне Відродження"