Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Ти чого? — не витримала вона.

— Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнібал, — пояснив Андрюс. — Я таких диваків ще не бачив! Заплатив мені тільки двадцять євро сьогодні. Сказав, що всі гроші у нього пішли на дорогий італійський костюм. А сам і так прийшов у костюмі від «Г’юґо Босса».

— А ти хіба тямиш в одязі? — здивувалася Барбора.

— Ні, але на рукаві піджака у нього пришита лейбочка з фірмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з піджака зрізав би! А він до того ж ще й дипломат! І їздить на крутому «мерседесі»!

Барбора стенула плечима.

— Африка, — видихнула вона з таким виразом, що це слово було ніби універсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. — А як хлопчик?

— Нічого! Сміявся. У нього, виявляється, хвороба кісток. Але у Франції цю недугу лікують. У Камеруні медицини практично не існує. Ганнібал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лікарні кілька місяців.

— Це добре, — Барбі закивала.

— Чому добре? — Андрюс подивився на неї спантеличено.

— Для тебе добре, — пояснила Барбора з нотками провини в голосі. — Поки він хворіє, у тебе є регулярна робота.

— Так, — погодився Андрюс. — Тільки спочатку він мені платив по сорок євро, а тепер — двадцять.

— Будь удячний і за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмішити?!

— Клоун не зобов’язаний смішити, — Андрюс дожував кінчик круасана і глянув у забарвлене вечірніми сутінками вікно, що виходило у двір. — Я, звісно, сиджу там, у кафе. І це справді схоже на «ринок клоунів». Заходить чоловік, розглядає нас, вибирає когось і веде... Найчастіше беруть Джека, він чорношкірий, іммігрант. Каже, що з Нігерії. Є два хлопці-албанці, Сесіль сказала, що вони рідні брати, сидять завжди похмурі, зовсім не смішні, приходять іноді ще й інші клоуни. Сесіль завжди сидить за столиком біля вікна.

— А Сесіль це хто? — з підозрою спитала Барбора.

— Француженка. Руда, маленька, їй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона іноді ходить у дитячу онкологію безкоштовно дітей смішити. Ну і кілька разів на день її беруть батьки до своїх хворих дітей за гроші. Вона симпатична, але англійською не дуже.

У куртці Андрюса, залишеній на настінному вішаку біля дверей, зателенькав мобільний. Він витягнув телефон.

— Так, так, привіт, Поле! — сказав у трубку. — Гаразд. О котрій? Як сьогодні? Домовилися. На добраніч!

Повернувся за столик і поклав телефон на вузьке підвіконня.

— Це хто? Той хлопчик із лікарні? — поцікавилася Барбора.

— Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього піднявся.

— Добре, коли клієнти самі телефонують, — Барбора схвально всміхнулася і раптом завмерла, зникла.

Ні, вона, як і раніше, сиділа навпроти за столиком, перед блюдцем із крихтами від круасана, перед порожнім чайним горнятком, перед відкритим слоїком «Нутелли», що стояв якраз посередині столу. Але вона більше не дивилася на Андрюса. Дівчина взагалі нікуди не дивилася, хоча очі її залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднішнього дня. Дивилася на те, що від сьогоднішнього дня залишилося в її почуттях і переживаннях. Вдивлялася у високі цегляні стіни кладовища «Пер-Лашез», на вивіску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вікон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» із веселою і грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивіскою над входом по інший бік бульвару Менільмонтан. Вона бачила себе, як штовхає візочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвіль. І бачила маму Валіда, непоказну молоду арабку, обличчя котрої вона ніколи б не змогла описати так, аби хтось зміг відтворити його в своїй уяві, користуючись тільки описом Барбори.

— А в тебе як день минув? — поцікавився Андрюс.

— Га? День? — перепитала, «повертаючись» за стіл, Барбора. — Добре. Як зазвичай. До обіду — собака, після обіду — дитина.

— І хто тобі з них більше подобається? — жартома поцікавився він.

— Собака, — відразу ж відповіла Барбора. — І дитина також, — додала після ледь помітної паузи. — Але собака більше... Його не треба возити!..

Андрюс засміявся.

Розділ 30. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Обідня зала особняка пана Кравеця ніби зникла, коли Клаудіюс запалив на трьох шестирогих срібних підсвічниках всі свічки й установив їх прямою лінією на витягнутому овалі трапезного столу. Над кожним підсвічником затріпотіла неяскрава хмарка світла. Здавалося, що воно трохи розповзається, розчиняється. І справді: лакована стільниця неначе не відразу віддзеркалювала це світло, а немов зачекала кілька миттєвостей.

Клаудіюс обійшов стіл, ще раз підрівняв крайні свічники. Підсунув їх трохи ближче до центру. Підрівняв і крісла, чи то справді старовинні, чи зроблені під старовину, з високими підлокітниками і витонченими спинками.

Клаудіюс на мить завмер, прислухався. Цілковита тиша, як не дивно, не лякала його. Не лякало його і те, що з поля зору зникли темні дерев’яні панелі стін, що підіймалися від паркетної підлоги на півтораметрову висоту, і старовинні портрети у важких рельєфних рамах. Усе це щезло, коли він «перемкнув» освітлення з електричного на свічкове.

У кишені джинсів завібрував мобільник.

— Усе готово, ти скоро? — уточнив Клаудіюс.

— Десять хвилин, — відповіла Інґрида.

Вона виїхала на їхньому службовому «Морріс Майнор Тревел» майже годину тому, щоб купити на винос гарячу ресторанну вечерю, що пасувала до нагоди. А нагодою святкової вечері було їхнє дивовижне переселення з чужої кімнатки на винайм у напівпідвальному Лондоні в окремий двоповерховий цегляний будинок із можливістю користуватися справжнім англійським маєтком і справжнім англійським автомобілем. Звісно, переселенням їхніх душ і тіл командувала Інґрида, й автомобілем кермувала Інґрида, і відповідальною на довіреній їм приватній території також призначили її. Але Клаудіюс легко подолав у своїй душі осад якоїсь власної «вторинності» та «другорядності». Так, він чоловік! Так, він вважає себе розумним і фізично міцним. Але жінкам притаманна хитрість і гнучкість розуму. І без отієї хитрості та гнучкості розуму Інґриди вони б так і сиділи в крихітній холодній кімнатці в Іслінґтоні, стикаючись ніс до носа з безіменними сусідами, котрі поспішають першими зайняти кухню чи душову або туалет.

Вікна їдальні будинку виходили на головний під’їзд. Клаудіюс ще півгодини тому акуратно, спеціальним гачком на довгій полірованій палиці, схожій на більярдний кий, щільно засунув штори. Але тепер