Читати книгу - "Гра янгола"

– Хто там? – запитав я.

Я не почув ані відповіді, ані якогось звуку. На секунду я завагався, але потім відчинив двері й вийшов на майданчик. Нахилився, щоб подивитися вниз, на сходи. Приступки опускалися по спіралі, зникаючи в темряві. Там не було нікого. Я обернувся до дверей і побачив, що маленький ліхтар, який освітлював майданчик, замиготів. Я знову зайшов у дім і замкнув двері на ключ, що часто забував зробити. Отоді я його й побачив. Це був запечатаний конверт кремового кольору. Хтось просунув його під дверима. Я опустився навколішки, щоб підняти його. Це був грубий папір, цупкий і пористий. Конверт був запечатаний сургучем, і на ньому було моє прізвище. На сургучевій печатці я побачив силует янгола з розгорнутими крилами.

Я відкрив конверт.

Вельмишановний сеньйоре Мартін!

Я приїхав на певний час до вашого міста, і для мене було б великою приємністю зустрітися з вами й, можливо, повернутися до розмови на тему моєї пропозиції. Я був би вам дуже вдячний, якби ви, якщо у вас немає іншої попередньої домовленості, завітали на вечерю наступної п’ятниці, 13 числа цього місяця, о 10-й годині вечора на невеличку віллу, яку я винайняв на час свого перебування в Барселоні. Цей будинок розташований на розі вулиць Олот і Сан-Хосе-де-ла-Монтанья, біля входу до парку Ґвель. Сподіваюся, ви зможете прийти, і чекаю вас із великим нетерпінням.

Ваш друг

Андреас Кореллі

Цидулка випала в мене з рук на підлогу, і я поповз до галереї, де ліг на диван, що стояв там, огорнутий сутінками. Залишалося ще сім днів до цієї зустрічі. Я внутрішньо посміхнувся. Я не вірив, що проживу ще сім днів. Заплющив очі й спробував заснути. Постійний свист у вухах тепер здавався мені пронизливішим, ніж будь-коли. Спалахи білого світла шпигали мене в мозок за кожним моїм подихом.

Ви не зможете ані думати, ані писати.

Я знову розплющив очі і втупив погляд у голубу темряву, яка окутала галерею. Поруч зі мною, на столі, досі лежав старий альбом із фотографіями, який залишила Крістіна. Я не мав мужності ані розгорнути його, ані навіть доторкнутися до нього. І все ж таки я простяг руку до альбому й розгорнув його. Перегорнув кілька сторінок, поки знайшов ту, яку шукав. Я видер її з альбому й став роздивлятися. Мала Крістіна йшла молом, який глибоко заходив у море, тримаючись за руку незнайомця. Я притиснув фотографію до грудей і піддався почуттю втоми. Поступово гіркота й гнів того дня, тих років пом’якшилися й мене огорнула гаряча темрява, наповнена голосами й руками, що чекали мене. Я хотів загубитися в ній, як ще нічого не хотів у своєму житті, але щось ніби вистрелило з мене, і гострий удар світла й болю виштовхнув мене з цього приємного сну, який обіцяв стати нескінченним.

«Ще ні, – прошепотів голос, – ще ні».

Я знав, що проминули дні, бо іноді прокидався, і мені здавалося, я бачу світло сонця, яке проникало крізь щілини у віконницях. Кілька разів мені вчувалося, як хтось гупає у двері, і чулися голоси, що промовляли моє ім’я, та незабаром вони замовкали. Через кілька годин або днів я підвівся, підніс руки до обличчя й відчув кров на своїх губах. Не знаю, чи я справді вийшов на вулицю, чи все те мені наснилося, але, сам не знаючи як, я раптом опинився на бульварі Борна й зрозумів, що йду до собору Санта-Марія-дель-Мар. Вулиці були безлюдні під жовтим, наче ртуть, місяцем. Я підняв погляд, і мені здалося, що я бачу, як чорна буря розгортає свої крила над містом. Спалах білого світла розколов небо, і зітканий із дощових крапель плащ упав на землю, наче рій зі скляних скалок. За мить до того як перша крапля доторкнулася до землі, час зупинився, і сотні тисяч дощових сліз зависли в повітрі, мов порошинки куряви. Я знав, що хтось іде в мене за спиною, і чув на своїй потилиці його подих, холодний і просякнутий смородом гнилої плоті та вогню. Відчув, як його пальці, довгі й загострені, доторкнулися до моєї шкіри, і в цю мить крізь завислий нерухомо в повітрі дощ з’явилася та дівчинка, яка жила лише на світлині, притиснутій до моїх грудей. Я взяв її за руку й потяг до себе, знову спрямувавши свої кроки до будинку з вежею, залишивши позад себе холодну потвору, яка повзла за моєю спиною. Коли я прийшов до тями, минуло сім днів.

Був ранок тринадцятого липня, п’ятниця.

23

Педро Відаль і Крістіна Саньєр одружилися в той день пополудні. Шлюбна церемонія відбулася о п’ятій годині в каплиці монастиря Педральбес, і на ній була присутня лише невеличка частина клану Відалів, бо її найвпливовіші члени, серед них і батько нареченого, не прийшли, у чому відчувалося щось зловісне. Якби були злі язики, то вони сказали б, що одруження улюбленого молодшого сина з дочкою шофера отці династії сприйняли так, ніби на них вилили цебро холодної води. Але злих язиків не було. Уклавши між собою таємний пакт мовчанки, хронікери вищого світу взялися в той день за інші справи, і жодна публікація не присвятила цій церемонії бодай одного рядка. Там не було нікого, хто міг би розповісти, як біля дверей церкви зібрався цілий гурт колишніх коханок дона Педро, що мовчки плакали, наче таке собі сестринство зів’ялих вдів, яким лишилося втратити свою останню надію. Там не було нікого, хто міг би розповісти, що Крістіна несла в руках букет білих троянд і була в сукні кольору слонової кістки, що зливався з кольором її шкіри й створював враження, ніби молода підійшла до вівтаря гола, не маючи на собі іншого вбрання, крім білої вуалі, яка затуляла їй обличчя, та інших прикрас, крім бурштинового неба, що завихрювалося хмарами над шпилем дзвіниці.

Там не було нікого, хто міг би розповісти, як вона вийшла з карети й на мить затрималася, щоб підняти погляд і подивитися в бік майдану перед порталом до церкви, аж поки її очі зупинилися на тому