Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

Реймонд ошелешено поглянув на мене.

— Господи, Елеанор. Коли це було?

— Кілька років тому, — зізналась я. — Поки я навчалася в університеті. Якось він помітив мене в ботанічному саду, він просто підійшов до мне і почав говорити. Тепер, озираючись назад, я розумію, що це звучить дивно, але вже за тиждень він переїхав до мене.

— Він теж був студентом? — запитав Реймонд.

— Ні, він казав, що читання книжок — це марнування часу й нуднота. Він ніде не працював, не міг знайти роботу, яка б йому відповідала, так він казав. Знайти відповідну комусь роботу не легко. Хіба ні?

Реймонд дивився на мене з дивним виразом обличчя.

— Деклан хотів навчити мене, як стати кращою людиною, — промовила я.

Реймонд запалив ще одну сигарету.

— І чим все закінчилося? — запитав він, не дивлячись на мене, видихаючи цівку диму, що скидалася на страхітливого дракона.

— Ну, якось він знову зламав мені руку, і, коли я пішла в лікарню, вони здогадалися, що все не так, як я розповідала. Він наказав мені сказати, що я впала, але вони мені не повірили. — Я зробила великий ковток. — Хай там як, до мене заговорила мила медсестра й пояснила, що людина, яка по-справжньому тебе кохає, ніколи тебе не скривдить, і це не правильно — залишатися з тим, хто поводиться інакше. Її пояснення мали сенс. Я справді мала все це зрозуміти сама. Тому, повернувшись додому, я попросила його піти, а коли він відмовився, то викликала поліцію, як мені порадила та медсестра. Ось так усе й було. О, а ще я замінила замки.

Реймонд нічого не казав. Пильно роздивляючись свої кросівки, він простягнув руку й торкнувся моєї руки, невпевнено погладжуючи її, як гладять коней чи собак (якщо людина боїться коней і собак). Якийсь час він злегка хитав головою, але, здавалося, слова застрягли в його горлі. Це не важливо, мені не потрібна була відповідь. Для мене зараз була важлива тільки давня історія. Я була щаслива, що залишилася сама. Елеанор Оліфант, єдина, якій вдалося вижити. І це було про мене.

— Я збираюся додому, Реймонде, — сказала я, швидко підводячись. — Викличу таксі.

— Чудова ідея, — сказав він, допиваючи вино, і дістав телефон. — Ти ж не збираєшся тинятися вулицями й ловити таксі, тільки не о цій порі. Я замовлю тобі таксі — дивись, у мене є додаток на телефоні.

Він показав мені телефон, на якому щось миготіло.

— І що я маю тут побачити? — запитала я, витріщаючись на екран. Він не відповів на моє запитання і перевірив повідомлення. — Машина буде за п’ять хвилин, — сказав він.

Він зачекав зі мною в коридорі, доки не приїхало авто, потім провів до нього та притримав для мене двері. Сідаючи, я помітила, як він подивився на водія — жінку середнього віку, втомлену та знуджену.

— Ти їдеш? — запитала я, дивуючись, чому він вагається, стоячи на хідникові. Він поглянув на годинник, провів рукою по волоссю і подивився на таксі, а потім на будинок.

— Нєа, я трохи затримаюсь. Гляну, що буде далі.

Я обернулася, щоб подивитися на нього, коли автівка рушила. Він трохи похитувався, доки йшов стежкою, а біля вхідних дверей стояла Лаура, тримаючи два келихи, і один з них запропонувала йому.

18

Наступного тижня на роботі Реймонд надіслав мені електронного листа — було дуже дивно бачити його ім’я у своїй скриньці. Він очікувано виявився не надто грамотним.

Привіт, Е., сподіваюсь, у тебе все ОК. Маю невелике прохання. Кіт, син Семмі, запросив мене на своє сорокаріччя цієї суботи (до речі, я залишився на вечірці допізна, було весело). Не хочеш скласти мені компанію? Вечірка з фуршетом відбудеться в гольф-клубі. Як не хочеш, не страшно, просто дай мені знати. Р.

Фуршет. У гольф-клубі. Господь дав — Господь взяв. Дві вечірки за місяць! Це більше, ніж було за двадцять років. Я набрала відповідь:

Любий Реймонде,

я охоче складу тобі компанію на святкуванні дня народження.

З найкращими побажаннями,

Елеанор Оліфант (міс).

Трохи пізніше я отримала відповідь:

Спілкування ХХІ століття. Мене дуже непокоять стандарти грамотності в нашій країні.

Я домовилася піти після обіду з роботи, щоб зустрітися з перукарем, але спершу вирішила, як завжди, пообідати в кімнаті для персоналу, розв’язуючи кросворд у газеті «Телеграф». Сьогодні в мене був тунець і солодкий кукурудзяний бульйон, солоні й кислуваті чипси та апельсиновий сік зі шматочками. Мушу за нагоди подякувати музикантові за те, що відкрив мені насолоду від шматочків. Після цієї смачної трапези й з невеликою посмішкою тріумфу від думки про те, що мої колеги лишатимуться на своїх робочих місцях решту дня, я сіла на автобус і поїхала в центр міста.

«Геліотроп» розташовувався на одній з модних вулиць у центрі міста, на першому поверсі будівлі з піщанику у вікторіанському стилі. Це, звісно, не те місце, яке я часто відвідувала, — гучна музика, агресивно модний персонал і забагато дзеркал. Я уявила, що в подібному місці музикант може робити стрижку, і це змусило мене трохи розслабитися. Можливо, одного дня ми будемо сидіти поруч на тих чорних шкіряних стільцях, тримаючи голови під сушарками.

Я зачекала, доки дівчина-адміністратор закінчить говорити по телефону та відійде від величезної вази з білими й рожевими ліліями на стійці. Їхній запах прилип до задньої частини мого горла, як те хутро чи пір’я. Я затулила рота рукою, бо тхнуло нестерпно.

Я забула, наскільки галасливими бувають перукарні, де постійно гудуть сушарки й чутно безглузді балачки. Я сіла в крісло біля вікна, на мене одягнули чорне нейлонове кімоно, яке, на моє занепокоєння, було вкрите короткими волосинами, які залишилися від попереднього клієнта. Тому я швидко їх струсила.

Нарешті підійшла Лаура, як завжди розкішна, і підвела мене до стільця навпроти ряду величезних дзеркал.

— Ти гарно провела час у неділю? — запитала вона і почала метушитися навколо стільця, доки нарешті не сіла за мною на тій же висоті. Вона дивилася не на мене, а на моє відображення. Я зрозуміла,