Читати книгу - "Жменя праху"

— Ти, мабуть, боїшся. А ти вмієш плавати?

— Умію.

— То чого ж ти не плаваєш? Не вмієш ти!

— Ну гаразд. Не вмію.

— А нащо ж казати, що вмієш? Брехло.

Вони пішли понад водою. Війні послизнулась і сіла в калюжу.

— От бач, замочилася,— сказала вона.

— Вернімось у готель, перевдягнешся.

— Так погано в мокрому. Ходімо поснідаємо.

У готелі, видно, не було звичаю подавати сніданок постояльцям, що спускалися з номерів у неділю о восьмій годині ранку. Довелося чекати довгенько, поки щось приготували. Морозива, на превелику досаду Війні, не було. Вона з’їла грейпфрут і грінки з яєшнею та копченим оселедцем, не перестаючи скиглити, що штанці мокрі. Після сніданку Тоні послав її нагору перевдягтись, а сам сів у салоні, закурив люльку й став переглядати недільні газети. О дев’ятій годині прийшов Бленкінсоп.

— Ми десь загубили вас учора ввечері,— сказав він.

— Ми їздили на вечірку.

— Не слід було цього робити, та дарма вже, невелике лихо. Ви поснідали?

— Так, у їдальні, з Війні.

— Що ви собі думаєте, містере Ласт! Адже вам потрібні свідчення готельної прислуги.

— Та мені не хотілось будити Міллі.

— Їй же заплачено за це! Ну, містере Ласт, треба ж трохи постаратись, а то ніякого розлучення ви не доб’єтеся.

— Гаразд,— сказав Тоні.— Я ще раз поснідаю.

— Тільки в ліжку, глядіть!

— Хай буде в ліжку.

І понуро пішов до свого номера.

Війні відгорнула завіски, але її мати ще спала.

— Вона вже була прокинулась, перевернулась на другий бік і знов заснула. Розбудіть її, хай устає. Я хочу на мол.

— Міллі,— рішуче мовив Тоні.— Міллі.

— Ох,— охнула вона.— Котра година?

— Нам треба поснідати.

— Я не хочу. Я ще трохи посплю.

— Ти вже снідав,— нагадала Війні.

— Вставайте,— сказав Тоні.— Потім виспитесь, Навіщо ми сюди приїхали?

Міллі сіла в ліжку.

— Гаразд,— сказала вона.— Війні, рибонько, подай матусі кофту, он на стільці.

Вона була сумлінна дівчина, завжди готова зробити своє діло, хоч би яке неприємне.

— Господи, ще ж так рано.

Тоні вийшов до своєї кімнати, роззувся, скинув комірець, краватку, піджак і жилетку й надів халат.

— Жаднюга,— сказала Війні.— Двічі снідаєш.

— Як виростеш велика, тоді все зрозумієш. Це для суду. А тепер п’ятнадцять хвилин посидь тихенько у вітальні, посидиш? Потім робитимеш, що захочеш.

— І купатись можна?

— Можна. Як зараз посидиш тихенько.

Тоні ліг у ліжко поруч Міллі й щільно загорнув халат на грудях.

— Ну як? Нічого?

— Як картинка.

— От і гаразд. Тоді я дзвоню.

Коли принесли сніданок, Тоні встав з ліжка й одягся.

— Оце й уся подружня зрада,— сказав він.— І оце таке в газетах називають «інтимними стосунками».

— А тепер можна мені купатись?

— Атож.

Міллі знов заснула. Тоні повів Війні на берег. Тим часом знявся вітер, і на гальку накочувались важкі хвилі.

— Дівчинка хоче скупатись,— сказав Тоні.

— Сьогодні дітям купатись заборонено,— сказав наглядач пляжу.

— І надумає ж таке,— загомоніли люди, що стояли коло води.— Втопити дитину хоче, чи що?

— Хіба такому можна дитину довіряти?

— Виродок якийсь.

— А я хочу купатись,— наполягала Війні.— Ти сказав, що мені можна буде купатись, як ти вдруге поснідаєш.

Люди, що обступили їх, тішачись клопотом Тоні, осудливо перезирнулись.

— Двічі поснідав?

— Дозволяє дитині купатись?

— Навіжений.

— Дарма,— сказав Тоні.— Ходімо на мол.

Кілька чоловік із натовпу посунули за ними повз гральні автомати: їм було цікаво, які страхіття ще придумає цей навіжений батько.

— Он отой чоловік двічі поснідав, а тоді хотів утопити свою доньку,— Пояснювали вони іншим цікавим, скептично дивлячись, як Тоні силкується розважити Війні кеглями. Поведінка Тоні підтверджувала їхні, погляди на людську натуру, навіяні газетами, що їх усі вони читали вранці.

— Ну що ж,— сказав Брендин адвокат.— Усе вже підготовано як слід. Мабуть, доведеться нам почекати до наступної сесії — тепер суд завалений справами,— але це добре, що у нас уже готові свідчення. Я сказав передрукувати їх для вас. Держіть їх у себе й вивчіть усе як слід.

«...Моє подружнє життя було ідеально щасливе,— прочитала Бренда,— до різдва минулого року, коли я почала відчувати, що чоловік ставиться до мене не так. Він завжди лишався на селі, коли я від’їжджала до Лондона на навчання. Я зрозуміла, що він уже не такий уважний до мене. Він почав багато пити і якось, п’яний, учинив скандал у нашій лондонській квартирі — сам без кінця дзвонив мені по телефону й послав п’яного приятеля, щоб грюкав у двері». Чи конче треба про це згадувати?

— Не конче, але бажано. Від психологічного ефекту залежить дуже багато. Судді в хвилини розумового просвітлення часом дивуються, чого це начебто цілком порядні, щасливі в подружжі чоловіки їздять на неділю до моря з незнайомими їм доти жінками. Тому не вадить навести докази загальної розбещеності.

— Розумію,— сказала Бренда.— «Відтоді я найняла приватних агентів стежити за ним, і те, що вони сповістили, змусило мене п’ятого квітня покинути чоловіків дім». Так, тепер усе ясно.

III

Леді Сент-Клауд зберігала атавістичну віру у владу й надприродний здоровий глузд Глави Родини, і тому, дізнавшись від Марджорі, що виробляє Бренда, зразу телеграфувала Реджі, щоб негайно вертався з Тунісу, де він саме оскверняв якісь гробниці. Та Реджі не квапився вертатись — він ніколи не квапився. Він не відплив ні першим пароплавом, ні другим, а прибув до Лондона аж у понеділок, уже після подорожі Тоні до Брайтона. Він зібрав у бібліотеці родинну раду — Бренду, Марджорі, Аллена й адвоката, а потім детально обговорив проблему з кожним із них наодинці; він запросив Вівера на обід до ресторану, повечеряв з Джоком і навіть їздив до Тоніної тітки Френсіс. І нарешті домовився з Тоні повечеряти в четвер у Браун-клубі.

Він був на вісім років старший за Бренду; між ним і Марджорі часом можна було побачити якусь невловну, невиразну подібність, але з Брендою в нього не було анічогісінько спільного ні в зовнішності, ні в натурі. Він дуже рано й непомірно погладшав і носив тягар плоті так, наче ще не звик до нього: наче цей тягар навалили йому на плечі тільки сьогодні вранці і він ще пробує якось зручніше вмостити його;