Читати книгу - "Жменя праху"

Значно більше половини свого часу і грошей Реджі Сент-Клауд витрачав на досить скромні археологічні експедиції за кордоном. Його будинок у Лондоні був повен трофеїв цих експедицій — черепків амфор, позеленілих бронзових сокир, кісток та звугленого дерева; була між усім тим і мармурова греко-римська голова, риси з якої стер час. Реджі написав дві невеликі книжки про свою працю й надрукував власним коштом, присвятивши обидві членам королівської родини. Коли він був у Лондоні, то акуратно ходив до палати лордів; усім його приятелям було вже далеко за сорок, вже кілька років його залічували до їхнього покоління, і лиш поодинокі матері ще не втратили надії зробити його своїм зятем.

— Страшенно прикра вся ця історія з Брендою,— сказав Реджі Сент-Клауд.

Тоні погодився.

— Мати, звичайно, тяжко засмучена. Та й я теж. Скажу щиро — не можу не визнати, що вона повелася вкрай нерозумно, нерозумно й недоладно. І добре розумію, що ви теж засмучені.

— Так,— підтвердив Тоні.

— Та хоч я й розумію ваші почуття, але мушу сказати, що ви, по-моєму, занадто жорстоко повелися з нею.

— Я зробив те, чого хотіла Бренда.

— Любий мій, та вона ж сама не відає, чого хоче. Я вчора бачив того Вівера. Він мені зовсім не сподобався. А вам?

— Та я його майже не знаю.

— Ну, то я вам кажу, що він мені не сподобався. А ви просто штовхаєте Бренду в його обійми. Ось як воно виходить, тому я й кажу, що ви жорстокий. Звичайно, зараз Бренді здається, що вона в нього закохана. Та це ненадовго. Хіба вона може довго кохати такого. Через рік вона повернеться до вас, ось побачите. І Аллен те саме каже.

— Я вже казав Алленові. Я не хочу, щоб вона поверталась.

— Так це ж жорстоко.

— Ні, просто я не зміг би ставитись до неї так, як досі.

— А навіщо ставитись так? Адже люди з літами змінюються. Ось я, наприклад, десять років тому не цікавився нічим пізнішим за шумерську епоху, а тепер мені й християнська здається вартою уваги.

Якийсь час він говорив про якісь tabulae execrationum[16], що їх він недавно відкопав.

— Вони є майже в кожній гробниці,— казав він,— надряпані на свинці, здебільшого в них ідеться про змагання в цирках. Їх звичайно кидали в могилу крізь душник. Досі ми знайшли їх сорок три, а потім сталась ця нещаслива історія, і мені довелось вернутися. Звичайно, мені дуже прикро.

Якусь хвилину він мовчки їв. Ці останні, слова вернули розмову до головної теми. Реджі, видно, ще не все сказав і тепер думав, з якого боку краще підійти. Їв він жадібно, плямкав і часто, сам того не помічаючи, поглинав те, що звичайно люди лишають на тарілці: риб’ячі голови й хвости, курячі кістки, кісточки із персиків, хвостики від яблук, шкуринки з сиру, волокнисті частини артишоків.

— Та й, знаєте, по-моєму, не сама Бренда тут винна,— сказав він.

— А я не дуже задумувався, хто винен.

— Може, й так, але ви поводитесь, як тяжко ображений чоловік,— мовляв, не зможу ставитись до неї, як досі, і таке інше. Я хочу сказати, що у сварці завжди винні обоє, а у вас із Брендою вже давно все йшло невлад. Ось ви, наприклад, багато пили — до речі, налити вам ще бургундського?

— Це Бренда казала?

— Так. А потім, ви з іншими жінками водились. Коли Бренда була в Лондоні, до вас приїздила якась жінка з арабським прізвищем. Хіба це жарти, скажіть самі. Я згоден, що в подружньому житті слід мати певну свободу, та коли нею користуєшся, то не винувать і іншого, розумієте?

— Це Бренда казала?

— Так. Ви не думайте, що я вам хочу вичитувати, чи що, але, по-моєму, ви, коли зважити всі обставини, не маєте права на таку жорстокість до Бренди.

— Вона казала, що я пиячив і Мав роман з цією арабською дамою?

— Ну, я не буду твердити, що вона справді висловилась так, але вона казала, що ви останнім часом випивали і що ви видимо цікавились цією жінкою.

Реджі замовив сливи з вершками. Тоні сказав, що більше нічого не хоче.

А йому ж іще минулої неділі здавалося, що його вже ніщо не може здивувати.

— Тому ви, мабуть, зрозумієте те, що я хочу сказати,— лагідно провадив Реджі.— Ідеться про гроші. Бренда тоді, видно, була дуже схвильована смертю дитини, коли усно домовлялася з вами про аліменти й погодилась на те, що ви їй запропонували.

— Так, я призначив їй п’ятсот фунтів на рік.

— Ну, я б сказав, що ви не маєте права так зловживати її великодушністю. Вона вчинила страшенно нерозважно і тепер визнає, що була тоді просто не при собі.

— І чого ж вона хоче?

— Ходімо, вип’ємо кави.

Коли вони посідали перед каміном у порожній кімнаті для курців, Реджі сказав:

— Я все обговорив з адвокатами й з рідними, і ми вирішили, що треба збільшити суму до двох тисяч фунтів.

— Нічого не вийде. Я не зможу давати стільки.

— Ну, а я повинен дбати про інтереси Бренди. У неї свого майже нічого нема і перспектив ніяких. Мати наша живе на те, що я їй виплачую за батьковим заповітом. Я не зможу давати Бренді нічого. Всі свої кошти я хочу вкласти в експедицію до одного оазису в Лівійській пустелі. У Вівера, по суті, нічого нема, і навряд чи він що зароблятиме. Отож самі бачите...

— Але ж, мій любий Реджі, ви не гірш за мене знаєте, що я не зможу.

— Це ж менше третини ваших прибутків.

— Так, але ж у мене все йде на маєток. Ви знаєте, що ми з Брендою на себе й половини цієї суми не витрачали. І я більше нічого не можу для неї зробити.

— Не сподівався я, що ви на таку позицію