Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Ірада

Після ознайомчої прогулянки містом та відпочинку, Іраду провели до Мохеджо. Цього разу він її чекав в овальному приміщенні, стелею та стінами якого неспішно пливло зображення пухнастих хмар, що випромінювали м’яке світло. По центру кімнати, на м’якій ніжно-блакитній підлозі, сидів із заплющеними очима Мохеджо і, здавалося, ніби він парить у повітрі. Це була спеціалізована кімната декхаї, про які Ірада чула, але ніколи не бачила. На курсах лише побіжно розказували, що у подібних приміщеннях настільки активуються здібності, що тут навіть звичайна людина під керівництвом декхаї може доторкнутися до Зовнішнього поля. Але облаштування таких кімнат потребувало занадто багато витрат, тож їх було дуже мало.

— Вітаю, чарівна шімати. Пригощайтесь, — відкрив очі Мохеджо та приязно посміхнувшись кивнув на невеликий столик, який немов виплив з хмар. На столику стояла ваза з фруктами, графин зі смарагдовим напоєм та два витончених келихи.

— Дякую, — Ірада акуратно присіла на подушку біля столика, скуштувала напій, ледве втрималася від захоплених вигуків, бо смак був просто неймовірний. Свіжий, терпкий і трішки солодкуватий, він оповивав смакові рецептори змушуючи сфокусуватися на чистій насолоді. 

— Зелений змій з ягід  особистого саду правителів Тріпури, — озвучив Мохеджо назву напою. Втім, навіть без цих слів, Ірада зрозуміла, що її пригостили чимось виключно рідкісним. В голові трохи зашуміло, хмарний простір навколо видався неймовірно затишним та зручним, а Мохеджо не великим декхаї, а найприємнішою людиною у світі, якій можна розповісти все.

Власне, перше заняття та й наступні дійсно були схожі на дружні посиденьки, під час яких Мохеджо невимушено розпитував її про життя, творчість, показував різні вправи дихання, методики концентрації та часом вводив у легкий транс, після чого Ірада засинала. Але підключень до Зовнішнього поля Ірада тут не відчувала. Навіть звичні сни в цій кімнаті її не навідували й через це дівчина з кожним днем почувалася все більш ніяково. Адже вона явно не виправдала сподівань великого декхаї, а, по суті, просто прекрасно проводила час. Насолоджувалася комфортом палацу,  гуляла прекрасними, ідеально адаптованими для людей вулицями та парками Сваргемахала, відвідувала культурні центри, милувалася архітектурою, відпочивала біля рожевих басейнів, знайомилася з цікавими персонами. Ірада значно розширила своє коло знайомих аристократів та розпочала скульптуру для якої їй позував Амар. Мохеджо передав дівчині у повне розпорядження цих двох помічників, тож Ірада отримала право просити їх робити все, чого душа забажає, а вони —  обов’язок забезпечувати гості Мохеджо повний комфорт та реалізацію всіх бажань. Дівчина старалася не дуже зловживати такою несподіваною можливістю, але не змогла втриматися від спокуси використати помічника декхаї в якості моделі.

Ще Ірада встигла реалізувати кілька своїх робіт,  які, на її прохання доставив з дому Махасен, мимохідь причарувавши Джат. Тітонька була в щирому захваті від цього красеня, який не лише прекрасно виконав роль пакувальника та кур’єра, а ще й  перейнявся турботами Джат і ненав’язливо організував оперативну модернізацію енергосистеми їх будинку (що вони вже давно планували), привіз та налаштував тітоньці кілька технічних новинок, та ще й зазирнув до її спальні, де полишив після себе не менш приємні враження.

Перебування у Сваргемахалі нагадувало казку, попри те, що Іраду щиро засмучувала повна безрезультатність сеансів з Мохеджо та навіть відсутність снів, які б можна було розказати великому декхаї. Через це вона почувалася майже шахрайкою та усвідомлювала, що скоро її казка закінчиться, адже великому декхаї таки доведеться визнати свою помилку.

— Пробачте, ви, напевне, все ж помилилися, щодо моїх здібностей, — розгублено посміхнулася Ірада знову прокидаючись в кімнаті декхаї після чергового сну без сновидінь. В голові був легкий туман без жодних спогадів. Мохеджо, як завжди, сидів поряд, в позі для медитацій.

— Дитино, тобі немає про що просити вибачення. Я лише переконався, що Сваргемахал частково обмежує стихійний доступ до Зовнішнього поля, — спокійно мовив декхаї розплющуючи очі. В його голосі не звучало ані розчарування, ані невдоволення.

— Але ж ви маєте такий доступ?

— Я занадто довго ним користуюся, щоб він був стихійний. Це має свої переваги, але й певні недоліки. Людський досвід прекрасна штука, але часом нагадує щільний ряд зубів, який незамінний у перемелювання проблем, але суттєво лякає можливості. Мій зв'язок з Зовнішнім полем стабільний, але через це він втратив свою мобільність і майже не дозволяє вільно переміщуватися між інформаційними потоками, не відчуває нові. Твій же доступ легкий, як перший весняний вітерець на плато Зоряної дороги. Такий доступ важче опанувати, проте він має неймовірні можливості. І я маю думку, як перетворити цей легкий подих весни на буйний розквіт. Завтра планується урочистий вступ принца Каламакши на посаду правителя Чхаттісгарха, тож ми відправимося з ним та змінимо місце наших занять.

— Ми полетимо до старої столиці? — трохи розчаровано спитала Ірада. Полишати небесне місто, навіть з можливістю потрапити на такий урочистий захід, їй не дуже хотілося. Вона, звичайно, чула, що після загибелі Таракасура його троє синів поділили між собою міста Тріпури, проте не особливо цікавилася цими питаннями. Яка їй різниця хто там і як розподілив повноваження, якщо її життя від цього не зазнало особливих змін, а вона має можливість проводити час у Сваргемахалі?

— Так. Думаю, цей політ нам допоможе. На гральному полі Долі багато хто може опинитися на вигідній позиції, але не кожен здатен цим скористатися. Ти здатна.