Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Кайл зустрічає мене біля вхідних дверей, кидаючи роздратований погляд на Ріка. 
— Де Хадсон? Він мав її привезти.
— В нього виникли проблеми, тому він попросив підмінити його. 
— Так, він навіть не уявляє масштаб цих проблем, — Кайл оцінює мій вигляд. — Де твоя маска? 
— Ось, — підіймаючи руку кажу я. 
— Чому вона в руці, в не на обличчі? 
— Зараз виправлю, —я прикладаю маску до обличчя, фіксуючи її. — Краще? 
— Так би відразу. 
   Чоловік простягає мені складену в лікті руку, пропонуючи спертися на неї. Вагаюсь секунду, але підходжу та охоплюю долонею його біцепс. На ньому ідеальний костюм, начищені до блиску черевики, та чорна маска, така ж, як моя, але чоловіча. 
    Вже в коридорі, чути класичну музику, яка лунає з зали. Зі стелі звисають великі люстри, сяючи кристалами. Наче ми опинилися у вишуканому маєтку вісімнадцятого сторіччя. Стіни оздоблені золотом, всюди розвішані унікальні картини, в розкішно оздоблених рамках. 
— Що я тут роблю? 
— Я зараз все поясню, — він штовхає мене до дверей, і ми опиняємось в іншому коридорі, де легке світло, наче від свічок, дозволяє бачити силует чоловіка. 
— Ну і? — охоплюючи долонями талію, запитую я. 
— По-перше, ти погано затягла корсет. 
   Не встигаю я видати хоча б звук, як він розвертає мене обличчям до стіни, злегка нахиляючи. Аби не втратити рівновагу, я опираюся на неї руками. Моє охкання розлітається по коридору, відлунюючи від стін, коли гарячі пальці торкаються шкіри між лопатками. 
— Що ти… — я не встигаю поставити запитання, як він береться за мотузки корсету і сильно їх стягує. 
— Виправляю, — спокійно каже чоловік. 
   Він спускається все нижче і нижче, затискаючи мене в капкан корсету. Я ледве дихаю, опускаю очі і помічаю, що мої груди ледь не вистрибують з сукні. Вона без бретелей, тому це має доволі відвертий вигляд. Декілька секунд і новий вузлик завʼязано. 
— Готово, — каже він, а я обертаюся обличчям до чоловіка. Його погляд падає на моє декольте. — Ідеально, — шепоче, не кліпаючи. 
— Я слухаю, — звужуючи очі, наполягаю. 
— Сьогодні бал, вечір благодійності вовків в овечій шкурі, — починає він. 
— Ти один із них, звісно, — я не могла не перебити. 
— Так. І тут буде родина Мореллі, італійська мафія, що маскується під рестораторів. 
— Всі ви тут під когось маскуєтеся, — роздумую вголос я. 
— Ти можеш дослухати? Чи кожна репліка буде прокоментована? — роздратовано гарячить чоловік. 
— Вибач, не звикла замовчувати очевидні речі, — пояснюю, підіймаючи руки до плечей. 
— Голова родини — Енцо. Ще той покидьок, який промишляє торгівлею людьми, а у вільний час займається збутом наркотиків, зокрема героїну. Словом, має гарний послужний список. Так склалося, що наші шляхи перетнулися. Він хоче зайти в мою нішу. 
— І чим же ти займаєшся? — підводячи брови, запитую. 
— Це тебе не стосується, — загрозливо сказав Кайл, аж дрижаки забили. — Твоя задача — зробити вигляд, наче ти мій любовний інтерес. 
— Що? - я пирхнула. — Навіщо? 
— Він хоче забрати все, що в мене є. Мені потрібна людина, яка буде зацікавлена в тому, аби бути кротом. Підірвати його плани зсередини. На превеликий жаль, Жаклін вже продала свою сраку, і гадає, що я не знаю про це. Намагається винюхати щось. Я не можу їй довіряти. 
— Ох, як шкода, що твоя кохана виявилася зрадницею, — імітуючи співчуття промовляю, закопилюючи нижню губу. 
— Вона не моя кохана. Мені насрати на любов і все, що з нею звʼязано. Я маю показати, що зацікавлений іншою жінкою. Повір, він захоче мати тебе в своїй колекції, можливо підішле сина — Дієго. І ось тоді, ти зможеш зробити те, що й Жаклін - здавати інформацію. Проте? Вона не завжди буде правдива. Ти маєш втертися в довіру так, щоб вони почали довіряти тобі, Бетані. 
— Звучить, як не дуже надійний план. 
— Повір, я знаю Мореллі. Так сталося, що я… вбив певну кількість їх людей. Тому, це вже не просто бізнес, а щось особисте. Тому, наживка на жінку має спрацювати. 
— Здається, що я можу не вийти живою після цього, — я тремчу всім тілом, думаючи, що маю зайти в лігво до італійської мафії. 
— Все буде добре, я завжди триматимусь поруч, довірся мені, — він нахиляється, заглядаючи в очі. 
— З чого б я мала тобі довіряти? — тремтячим голосом кажу я. 
— А в тебе немає іншого вибору. 
    Я ковтаю грудку, що стоїть у горлі, і беру руку, яку він підставляє мені. 
    Повільним кроком ми зʼявляємося в бальній залі, безліч поглядів спрямовуються на нас. 
    Вітаю, Бетані! Відчуваю, що це не останнє коло пекла.