Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

козак, не раз отаманував на морі й багато натерпівся всякої біди. Схопили їх турки коло самого Трапезонта й усіх забрали невільниками на галери, закували їм руки й ноги в залізні ланцюги, не давали цілими тижнями пшона й поїли гидкою морською водою. Все знесли й витерпіли бідні невільники, аби тільки не зміняти православної віри. Не витерпів отаман Мусій Шило, потоптав ногами святий закон, поганою чалмою обвив грішну голову, увійшов у довіру в паші, став ключником на кораблі й старшим над усіма невільниками. Дуже засмутилися з того бідні невільники, бо знали, що коли свій продасть віру й пристане до гнобителів, то тяжче й гірше бути під його рукою, ніж під усяким іншим нехристом. Так і сталося. Всіх закував Мусій Шило у нові ланцюги по троє в ряд, прикрутив їм аж до білої кості тверді мотузки; всім понабивав шиї, частуючи запотиличниками. І коли турки, зрадівши, що дістали собі такого слугу, почали бенкетувати і, забувши закон свій, всі перепилися, він приніс усі шістдесят чотири ключі і роздав невільникам, щоб відмикали себе, кидали б ланцюги й кайдани в море, а брали б натомість шаблі та рубали турків. Багато тоді набрали козаки здобичі й повернулися зі славою на батьківщину, і довго бандуристи прославляли Мусія Шила. Обрали б його на кошового, та зовсім чудний був козак. Іншим разом вершив таке діло, якого наймудрішому не придумати, а іншим — просто дур брав козака. Пропив він і прогуляв усе, всім заборгував на Січі і, на додачу до того, прокрався, як вуличний злодій: уночі потяг з чужого куреня всю козацьку зброю й заставив шинкареві. За таке ганебне діло прив’язали його на базарі до стовпа й поклали поруч кия, щоб кожен в міру сили своєї відважив йому по удару. Та не знайшлося такого з усіх запорожців, хто б підняв на нього кия, пам’ятаючи колишні його заслуги. Отакий був козак Мусій Шило.

— То єсть же такі, що б’ють вас, собак! — сказав він, кинувшись на того. І вже ж так рубалися вони! І наплічники, і зерцала погнулися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку, діставши лезом самого тіла: зачервоніла козацька сорочка. Та не зважив на те Шило, а замахнувся всією жилавою рукою (важка була коренаста рука) і приголомшив того раптом по голові. Розлетілась мідна шапка, захитався й гримнувся лях, а Шило заходився рубати й хрестити приголомшеного. Не добивай, козаче, ворога, а краще повернись назад! Не повернувся козак назад, і тут же один із слуг убитого загнав йому ножа в шию. Повернувся Шило і вже дістав би сміливця, та той пропав у пороховому диму. З усіх боків почалося бахкання з самопалів[102]. Похитнувся Шило й відчув, що рана була смертельна. Упав він, поклавши руку на свою рану, і сказав, звернувшись до товаришів: «Прощайте, пани-браття, товариші! Хай же стоїть на вічні віки православна Руська земля і буде їй вічна честь!» І зажмурив ослаблі очі свої, і вилетіла козацька душа з суворого тіла. А там уже виїздив Задорожній зі своїми, ламав ряди курінний Вертихвіст і виступав Балабан.

— А що, панове? — сказав Тарас, перегукнувшись з курінними. — Є ще порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила; ще не гнуться козаки!

І натиснули сильно козаки: зовсім змішали всі ряди. Низькорослий полковник ударив на збір і звелів викинути вісім мальованих знамен, щоб зібрати своїх, розсипаних далеко по всьому полю. Усі бігли ляхи до корогов; та не встигли вони ще вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко вдарив знову із своїми незамайнівцями в середину і напав просто на товстопузого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустився навскач; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не давши йому з’єднатися з полком. Побачивши те з бокового куреня, Степан Гуска пустився йому навперейми з арканом у руці, пригнувши голову до кінської шиї, і, вибравши час, з одного разу накинув аркан йому на шию. Весь побагровів полковник, ухопившись за мотуз обома руками і силкуючись розірвати його, але вже дужий розмах загнав йому в самий живіт смертельний спис. Там і зостався він, пришитий до землі. Та не минути лиха й Гусці! Не встигли оглянутись козаки, як уже побачили Степана Гуску піднятим на чотири списи. Тільки і встиг сказати бідолаха: «Хай же загинуть усі вороги, і радіє вічні віки Руська земля!» І там же помер. Оглянулись козаки, а вже там, збоку, козак Метелиця частує ляхів, глушачи того й того; а вже там, з другого боку, натискує зі своїми отаман Невеличкий; а коло возів перевертає ворога й б’ється Закрутигуба; а коло дальніх возів третій Писаренко відігнав уже цілу ватагу; а вже там, коло інших возів, схопилися й б’ються на самих возах.

— Що, панове! — перегукнувся отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи міцна козацька сила? Чи не гнуться ще козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила; ще не гнуться козаки!

А вже впав з воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила йому куля, але зібрав старий весь дух свій і сказав: «Не жалко розлучитися з світом. Дай Боже і всякому такої смерті! Нехай же славиться до кінця віку Руська земля!» І полинула у високості Бовдюгова душа розповісти давно померлим дідам, як уміють битися на Руській землі і, ще краще того, як уміють умирати на ній за святу віру.

Балабан, курінний отаман, незабаром після того гримнувся теж на землю. Три смертельні рани дісталися йому: від списа, від кулі й від важкого палаша. А був він один з найдоблесніших козаків; багато було під його отаманством морських походів, та найславніший був похід до анатольських берегів. Багато набрали вони тоді цехінів, дорогої турецької габи[103], кіндяків[104] і всякого вбрання. Але зазнали лиха, коли поверталися: потрапили, сердешні, під турецькі ядра. Як сипнуло на них з корабля, — половина човнів закрутилася й перевернулася, потопивши не одного в воді, та прив’язаний з боків