Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— З чогось треба починати. Нехай мало, але це ліпше, ніж нічого. Далі піде. Головне, налагодити збір інформації. Аналізувати її будуть вже у Кракові, а може, і в Берліні. Але пам’ятай, це сувора таємниця, нікому ні пари з вуст.

— Так, розумію… Якщо москалі взнають — це стінка без обговорень…

— А-а… — махнув рукою Вітер, — що за волю стінка, що за розвідку стінка! Яка різниця?

— За волю якось приємніше, — сумно посміхнувся Пан Коцький, — ніж за чергових окупантів…

Вітер витяг із гаманця половину купюри в один карбованець:

— Це пароль. До тебе прийдуть та запитають: чи можна у вас придбати мішок картоплі? Ти маєш відповісти: є чим платити? Тобі дадуть ось цю половину. Ти порівняєш її зі своєю. Усе ясно?

— Так, — кивнув головою пічник.

— Ото й добре, — Вітер глянув на зоряне небо, глибоко зітхнув, — втомився я за цей тиждень. Мабуть, піду, відпочину.

— Добре, друже Вітер, а я ще посиджу… Щось не спиться. Початую ще трішечки…

Чогара взяли, коли він вже й думати забув про будь-які засідки. За півкілометра від Лодчина, десь о пів на третю ночі, коли він вже мріяв про сон у теплому родинному ліжку, наче з-під землі перед ним вискочило дві темні постаті. Чогар відсахнувся і спробував кинутися назад, але наштовхнувся на третього. Той навіть не хитнувся, коли станичний вдарився об нього, бо був міцний, наче бугай. Тут Чогар відчув, як ззаду вхопили його за руки, наче обценьками, та чимось міцно в’яжуть. І він зрозумів, що порятунку нема.

— Лежи спокойно, а то печень отобью! — пригрозив хтось сиплим голосом.

— А она ему больше не понадобится, — хтось коротко реготнув.

«А може, пронесе? — у розпачі подумав Чогар, — треба щось придумати, де я був і чого йшов уночі? Де я міг бути?»

Він намагався зосередитися, але в голову нічого путнього не приходило. Ніяк не міг придумати, з якого такого дива опинився у полі посеред ночі?

Чогару спутали, наче огиру, ноги, а рота заткали кляпом. Той самий здоровило, на якого він налетів, коли намагався втекти, легко, кинув його на плече і відніс у кущі, які росли не дуже далеко від стежини. На прощання попередив:

— Вякнешь — башку оторву. Понял? — і пішов собі, нечутно й легко.

Чогар трохи пововтузився. Нарешті йому вдалося перевернутися на живіт, а згодом і витягти кляпа з рота. Неймовірним зусиллям, зігнувшись навпіл, він дотягнувся до мотузки, яка зв’язувала ноги. Енкаведисти зробили помилку: вузол на ній був спереду. Дотягнувшись до нього, Чогар, розриваючи у кров ясна, таки звільнив ноги. Потому повільно підвівся і, не збираючись гаяти ані миті, обережно ступив у протилежний від засідки бік. Але, мабуть, не його сьогодні був день. Він і п’яти кроків не зробив, як почув:

— Куда?! Стой, сволочь!

Чогар рвонув. Навіть зі зв’язаними руками жилавий та худий станичний біг швидше, ніж здоровило енкаведист. І все було б добре, якби інший, приблизно такої ж статури, як і Чогар, не кинувся навперейми. Його звалили і почали бити ногами. Мабуть, закопали б до смерті, як би хтось не отямився:

— Закончили… Он живым нужен! Нам старлей головы снесёт! Ященко! Тур, я кому сказал?!

— Ещё и бегает! Ноги бы ему переломать…

РОЗДІЛ 14

КУЛИНЕЦЬКИЙ РАЙОН ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ

ОБЛАСТІ. ЧЕРВЕНЬ 1940 РОКУ

Хлопці відпочивали. Черговий наварив кулішу, їли накраяний великими скибками хліб та запивали усе міцним гарячим, наче окріп, чаєм. Хмара даремно часу не гаяв, ганяв пацанів так, що кожен із них тричі за годину упрівав хоч одяг викручуй.

— Нічого, нічого… — посміхався Хмара, — хоч і був Суворов підручним москальської цариці, а деколи правильно казав. Як оте: важко у навчанні, зате легко в бою. Тут він мав рацію! Тому упрівайте зараз, щоб потім кров’ю не вмиватися!

Любко вже забув про всі свої жарти, на які в перші дні був охочий. Зараз було не до них, зараз би поспати зайву годину… Але Хмара не мав бажання зглянутися навіть на свого улюбленця. Навпаки, ганяв його більше, ніж інших.

— Давай, давай, синку! Працюй ногами, головою ти й так умієш!

Сьогодні з раннього ранку бігали. У кожного був із собою заплічний мішок, до якого поклали ще один мішок із грунтом, що був відміряний цебром. Два цебра у кожний мішок, за плечі і марш-марш!

— Працюйте, хлопці, працюйте! Усе на користь…

Хмара теж вдяг на себе точнісінько такого ж мішка, біг разом з ними, тому ремствувати на його суворість якось не годилося. Бігали по схилах години зо дві з невеликими перервами на відпочинок. Нарешті повернулися в табір.

— Година на відпочинок і приведення себе у порядок! — скомандував Хмара, — Друже Вовченя! Ти — на чати. Зорити ліс навколо! За дві години зміню.

Ще тиждень тому Любко почав би сперечатися: а чого саме він? Він же втомився точнісінько так, як інші! Найбільше за все бажав зараз вмитися по пояс крижаною джерельною водою і полежати, не відчуваючи на плечах ваги ненависного мішка. Але то було б тиждень тому, а зараз хлопець не проронив ні пари з вуст. Наказ є наказ, він не обговорюється, він виконується! Любко закинув кріса за спину та пішов з табору. Дивлячись йому услід, Хмара, у якого на обличчі не здригнулася жодна риса, радів. Він не міг не відмітити, які зміни сталися в хлопцеві за ці кілька днів.

«Гарний буде вояк! — Не помилюсь, — майбутній зверхник! Дай тільки часу…»

Процедура чатування була вже давно відпрацьована. Де пройти, якою стежиною, де кинути оком, де послухати — це вже усе та усім було відомо.

Бійців-енкаведистів, які поволі йшли ланцюгом, він побачив зненацька і спочатку навіть не второпав, що відбувається. Вони йшли в абсолютній тиші, наче примари. Любко завмер від несподіванки.

«Як же це так? Хто це? Звідки?» — промайнуло у нього в голові. Він придушив бажання негайно прицілитися та покласти когось із кріса. Треба було думати в першу чергу про товаришів. Тому він відповз за невеличкий пагорб, а вже там звівся на ноги та стрімголов кинувся до табору.

— Друже командир! Енкаведисти! Хвилин за двадцять будуть тут!

— Вовченя, заткайся, га? Дай відпочити! — хтось подумав, що хлопець повернувся до своїх звичних жартів, але Хмара все зрозумів миттєво. Він не став гаяти часу на з’ясування питання — жарт це, чи ні. Якщо жарт, то потім розбереться і видасть жартуну на горіхи, а якщо ні,