Читати книгу - "Біле Ікло"

Розділ ІІІ

У царстві ненависті

Під орудою божевільного бога Біле Ікло перетворився на справжнього демона. Його посадили на ланцюг у будці за фортом, і тут Красунчик Сміт дражнив його й доводив до нестями витонченими тортурами. Чоловік цей незабаром помітив, що Біле Ікло не витримує сміху, і ніколи не проминав нагоди розлютити його своїми кпинами. Він реготав голосним огидним сміхом, тикаючи пальцем на Білого Ікла. У такі хвилини розум залишав бідолаху, і він ставав навіть божевільнішим за свого господаря.

Раніше Біле Ікло був тільки ворогом собачої породи, і лютим ворогом. Тепер, натомість, він зробився ворогом усього живого й став іще лютішим, аніж колись. Красунчик Сміт доводив його до такого стану, що він починав сліпо й безпричинно ненавидіти геть усе. Він ненавидів ланцюг, яким був прив’язаний, людей, котрі спостерігали за ним крізь ґрати будки, собак, що супроводжували їх і зловтішно гарчали на нього, радіючи його безпорадності. Він ненавидів навіть дерево, з якого зроблена була його будка. Проте найдужче він ненавидів Красунчика Сміта.

Однак усе, що виробляв із Білим Іклом Красунчик Сміт, мало певну мету. Одного разу кілька людей зібралося навколо будки Білого Ікла, Красунчик Сміт підійшов до нього з дрюком у руці й зняв із нього ланцюг. Коли він вийшов, Біле Ікло взявся кружляти по клітці, намагаючись дістатися людей, що стояли навколо. Він був чудовий у своїй люті. Повних п’ять футів завдовжки й два з половиною заввишки, він значно перевершував вагою вовка відповідного розміру. Від матері він успадкував важкі форми собаки, так що, не маючи ні краплини зайвого жиру, він важив понад дев’яносто фунтів. Він складався з самих мускулів, кісток і сухожиль – інакше кажучи, мав усі дані, щоб вийти переможцем із будь-якої боротьби.

Двері будки відчинилися. Біле Ікло завмер. Готувалося щось незвичайне. Він чекав. Двері відчинилися ширше, і до будки ввійшов величезний собака, після чого двері знову замкнули. Біле Ікло ніколи не бачив такого пса (це був водолаз), але ні розміри, ні лютий вигляд гостя не збентежили його. Це було щось не схоже ні на залізо, ні на дерево, тож на цьому можна було зігнати свою злість. Він налетів на водолаза з вискаленими зубами й роздер йому шию. Водолаз махнув головою, загарчав і кинувся на Білого Ікла. Але вовк зі швидкістю блискавки мигтів то тут, то там, усюди; він постійно ухилявся від ударів, сам нападаючи й вчасно відскакуючи від гострих зубів ворога.

Люди, що стояли за ґратами, кричали й аплодували, а Красунчик Сміт, у якомусь дикому екстазі, тішився видовищем жорстокої бійки. Із самого початку було зрозуміло, що водолазові не вижити. Він був занадто неповороткий і важкий. Закінчилося тим, що Красунчик Сміт почав лупцювати дрюком Білого Ікла, а власник водолаза тим часом витяг собаку з будки. Потім узялися до сплати закладу, і в руках Красунчика Сміта забряжчали гроші.

Відтоді Біле Ікло став нетерпляче чекати, щоб люди знову зібралися навколо його будки. Це означало боротьбу, а боротьба відкривала єдиний вихід запасу життєвої енергії, що нагромадилася в ньому. Змучений, сповнений ненависті до всього світу, він був позбавлений волі й міг підживлювати цю ненависть лише тоді, коли хазяїн уважав за потрібне впускати до нього іншого собаку.

Красунчик Сміт правильно оцінив бойові якості вовка, тому що той неодмінно виходив переможцем із боротьби. Одного чудового дня до нього по черзі впустили трьох собак, іншим разом – щойно спійманого в лісі рослого вовка. А якось його звели одночасно з двома псами. Це було для Білого Ікла найтяжчим випробуванням, і хоча він, зрештою, вбив обох, сам ледве залишився живим.

Із настанням зими, щойно випав перший сніг і річка вкрилася шугою, Красунчик Сміт узяв два квитки – собі й Білому Іклу – на пароплав, який вирушав нагору по Юкону до Доусона. Біле Ікло встиг зажити на той час гучної слави. Уся околиця знала його під прізвиськом Вовк-Боєць, і клітку, у якій він перебував на палубі під час плавання, постійно обсідала юрба цікавих. Він то шаленів і гарчав на них, то дивився з холодною ненавистю. Він ніколи не ставив собі запитання, за що він їх ненавидить. Він не знав нічого, крім ненависті, і вона зробилася його пристрастю. Життя стало для нього пеклом. Він не був створений для тісного ув’язнення, якому люди звичайно піддають хижаків. А тим часом його саме помістили в такі умови. Люди цілими днями витріщалися на вовка, просовували крізь поперечини клітки палиці, щоб змусити його загарчати, і, домігшись свого, знущалися з нього.

У таких умовах Біле Ікло з кожним днем ставав дедалі лютішим і поступово перевершив у цьому навіть своїх диких родичів. Але до того ж природа наділила його вмінням пристосовуватися. Там, де інші тварини давно загинули б на його місці або здалися б на ласку переможця, він і далі жив, не втрачаючи бадьорості. Можливо, що мучитель його й сатанинський виплодок Красунчик Сміт здатен був зломити гордий дух Білого Ікла, але досі йому це не вдавалося. Якщо в Красунчику Смітові сидів диявол, то в Білому Іклі безсумнівно жив його рідний брат, і обидва вони палали один до одного непримиренною ненавистю. За старих часів Біле Ікло вмів утихомирюватися й коритися, побачивши людину із дрюком у руці, але тепер він утратив цю здатність. Самий вигляд Красунчика Сміта дико розлючував його. Коли ж їм доводилося стикатися й хазяїн відганяв його ціпком, він ішов гарчачи й вискаливши ікла. Хоч як жорстоко його били, гарчання не припинялось, і коли, нарешті, Красунчик Сміт ішов, Біле Ікло гарчав йому вслід або кидався до прутів клітки, голосно виражаючи свою ненависть.

Коли пароплав приплив у Доусон, Біле Ікло зійшов на берег, але він і далі жив у клітці, на очах у людей. Його показували як Вовка-Бійця, і люди платили п’ятдесят центів золотого піску, щоб поглянути на нього. Він не знав спокою. Якщо він лягав спати, його негайно ж будили гострим ціпком, аби глядачі могли за свої гроші дістати повне задоволення. Щоб надати видовищу більшої цікавості, звіра постійно підтримували в стані роздратування. Але найжахливішою була атмосфера, у якій він жив. На нього дивилися як на найстрашнішого з хижих звірів, і ставлення це передавалося йому через поперечини клітки. Кожне слово, кожен обережний рух у юрбі