Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Богдан лише злегка глянув на мене, і в його очах промайнуло щось схоже на цікавість. Він завів двигун і автівка зрушила з місця.

— Мабуть, ви просто ще цього не зрозуміли. Невже ви хочете, щоб вас викрали ще раз, — мовив він, дивлячись на дорогу.

Богдан зупинився на червоне світло, повернувши до мене голову. Його очі світилися, як два вогники в цій темряві, і я побачила в них справжній конфлікт. В момент, коли я спостерігала за ним, здавалось, що в ньому борються два чоловіки: один — той, хто хоче контролювати і захищати, а інший — той, хто боїться втратити. Цей крок у невідомість, який я так бажала зробити, лякав не менше, ніж вабив. У серці зріло бажання вирушити вперед, незважаючи на страх. Я глибоко вдихнула, намагаючись зібрати свої думки, а потім, зважившись на цей ризик, сказала:

— Добре, — нарешті вимовила я, хоч і всередині мене все ще роздирали сумніви. — Але це тільки тимчасово.

Він ледь помітно кивнув, але в його погляді не було ані тіні хвилювання, ані страху втрати. Я зрозуміла, що він не збирався показувати мені свої слабкості, і це, в свою чергу, підвищувало ставку в цій грі.

— Ви не пошкодуєте про своє рішення, — сказав він, і в його голосі відчувалася впевненість, що викликала у мені одночасно захоплення і страх.

Чесно кажучи, я не знала, чи правильно зараз вчиняю, але, можливо, це мій шанс пізнати його краще. Я прагнула дізнатися, що ховається за маскою жорсткості та контролю. Мріяла про момент, коли його холодність поступиться місцем ніжності, коли він, нарешті, побачить у мені не лише підлеглу, а й жінку, яка закохана в нього, готову підтримати та зрозуміти.

Всередині мене все вирувало: бажання відкритися, чи боролося з потребою тримати дистанцію. Ні, я не могла дозволити собі розкрити свої почуття. Богдан був не з тих, кому можна відкрито довіряти. Надто складний, надто контрольований. Він вміє розпізнавати слабкості, а я не можу стати для нього вразливою мішенню.

У салоні панувала напружена тиша, але мені навіть подобалася ця гра мовчання. Я спостерігала за його руками на кермі: сильні пальці стискали шкіряний обід так само впевнено, як він контролював усе у своєму житті. Богдан мовчав, але його присутність відчувалася так виразно, ніби він навмисно випробовував мене.  Його погляд лише на мить ковзнув убік, а потім знову повернувся до дороги. Я знала, що Богдан усе помічав, але грала свою роль — так само вправно, як і він. Я не дам йому зрозуміти, наскільки він важливий для мене.

Автомобіль плавно загальмував біля світлофора. Богдан повернув голову, дивлячись на мене, наче хотів щось сказати. Але я швидко відвернулася до вікна, ховаючи свої думки за байдужістю.

Машина знову рушила, а я подумки перебирала свій план. Коробка цукерок уже готова. Тепер залишилося тільки знайти спосіб залишити її непомітно. Адже якщо Богдан дізнається, що це я — усе зміниться, а до цього я не була готова. Ще ні. Він різко звернув на поворот, і автомобіль м’яко, але впевнено рушив у бік мого під’їзду. Мене не полишало відчуття, що навіть у кермі Богдан намагався тримати контроль не лише над машиною, але й над ситуацією загалом — точні рухи, жодного зайвого жесту.

Коли ми під’їхали, він вимкнув двигун і подивився на мене, його погляд був як завжди холодний, але в ньому проблискувала ледь помітна увага.

— Мар’яно, вам допомогти зібрати речі? Чи ви впораєтеся самі? — його голос був рівним, позбавленим інтонацій, але це питання вивело мене з рівноваги.

— Я сама. Хвилин п’ятнадцять, і я буду в машині, — відповіла я з короткою усмішкою.

Богдан кивнув, не ставлячи зайвих питань. Він звик діяти швидко і рішуче, але не нав’язувався, розуміючи межі. Я вийшла з машини, відчуваючи на собі його погляд — невловимо пильний, майже хижий, ніби він намагався розгадати мене.

Ключ у дверях під’їзду не слухався, і я нервово стиснула губи. Богдан не виходив з машини, але його присутність відчувалася як невидимий тиск на плечах. Коли двері нарешті відчинилися, я прослизнула всередину, намагаючись не думати про те, що залишила його чекати. Він не любив чекати.

У своїй квартирі я швидко почала складати речі: кілька комплектів одягу, ноутбук, косметичку. Але справжнє випробування було в іншому — мені потрібно було таємно взяти коробку з цукерками і записками. Це було моєю маленькою грою, і я не хотіла, щоб він дізнався, що саме я за цим стою.

Запакувавши все необхідне, я обережно поклала коробку цукерок у сумку, прикривши її одягом. В серці прокралася тривога: а що як він випадково знайде її? Що він подумає?

Я спустилася вниз, стараючись виглядати спокійно, але кожен крок лунав у під’їзді гучніше, ніж хотілося. Вийшовши надвір, я побачила, що Богдан стоїть біля машини, спершись на дверцята. Він склав руки на грудях і виглядав так, ніби передбачав кожен мій рух.

— Усе? — коротко запитав він, його очі ковзнули по моїй сумці, ніби він уже знав, що я приховую.

— Так, усе, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено.

Він відкрив багажник, і я поклала туди сумку. Серце шалено калатало — ніби ця маленька таємниця, захована серед речей, вже була на межі розкриття.

Ми сіли в салон, і Богдан знову натиснув на педаль газу. Я відчувала, як машина розганялася, а разом із нею розганялись і мої думки. Кожен кілометр наближав мене до нової реальності, де ми будемо поруч, під одним дахом. Але я мала зберегти свої почуття в таємниці. Ще трохи. Ще хоча б на якийсь час.