Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Двері легко відчинились, щойно я крутнула ключ у замку. Я на мить замислилась, але вирішила не замикати їх знову, на той випадок, якщо дорогою назад я поспішатиму. Зсередини тхнуло цвіллю, стіни ясно говорили про поважний вік цих склепінь. Стеля була низькою, а проходи — геть вузькими. Кожні кілька метрів убік відходив інший прохід або в стіні виявлялися двері. Без ліхтарика й плану, намальованого Лукасом, я б, либонь, заблукала, попри дивне відчуття, ніби тут мені було щось знайоме.

Повернувши ліворуч в останній прохід перед сходами, я почула голоси і вдихнула глибше.　

Зараз усе залежало від того, наскільки я зможу переконати охоронців, що мене справді треба пропустити. На відміну від XVIII століття, ці були на вигляд поганенькі. Вони сиділи на нижній сходинці та грали в карти. Побачивши мене, один із них впустив карти, а другий зірвався на ноги і притьмом схопив шпагу, сперту на стіну.　

— Добрий день, — зібрала я всю свою мужність. — Не хочу вам заважати…　

— Як… як… як? — затинався перший, у той час як другий схопив шпагу і нерішуче дивився на мене.　

— Хіба шпага не надто екзотична зброя для двадцятого століття? — запитала я спантеличено. — Що ви робитимете, якщо хтось з’явиться з гранатою в руці? Чи з кулеметом?　

— Тут не часто хтось з’являється, — сказав охоронець зі шпагою і ніяково усміхнувся. — Це радше традиційна зброя, ніж… — він похитав головою, ніби намагаючись закликати себе самого до порядку, потім внутрішньо зібрався і випростався. — Пароль?　

Я глянула на долоню.　

— Nam quod in iuventus non discitur, in matura aetate nescitur[49].

— Правильно, — кивнув інший, який досі сидів на сходах. — Але звідки ви прийшли, дозвольте поцікавитися?　

— З Палацу правосуддя, — сказала я. — Це коротший шлях. Можу принагідно показати. Але зараз у мене важлива зустріч з Лукасом Монтрозом.　

— Монтроз? Я не знаю, чи тут він, — сказав той, що зі шпагою.　

А інший докинув:　

— Ми відведемо вас нагору, міс, але спочатку назвіть своє ім’я. Для протоколу.

Я назвала перше-ліпше ім’я, що спало на думку. Можливо, я занадто поквапилася.

— Вайолет Перплплам? — недовірливо повторив охоронець зі шпагою, поки інший розглядав мої ноги. Напевно, довжина моєї шкільної форми не зовсім відповідала моді 1956 року. Та мені було фіолетово, тож йому доведеться змиритися.

— Так, — сказала я дещо агресивно, сердячись сама на себе. — І це не привід для посмішки. Не кожен має прізвище Сміт або Міллер. Ми вже можемо йти?

Охоронці трохи посперечалися, хто з них піде зі мною нагору, і зрештою той, що зі шпагою, здався і знову сів на сходинки. Дорогою нагору інший охоронець запитав, чи бувала я тут раніше. Я відповіла, що так, звичайно, кілька разів, яка чудова Драконяча зала, чи не так, половина моєї родини — Вартові. Тут охоронець раптом згадав, що бачив мене на останньому святі, влаштованому в саду.

— Ви ж та дівчина, яка розливала лимонад, так? На пару з леді Ґейнслі.

— Авжеж… так і є, — сказала я, і ми стали любісінько розмовляти про свято, троянди і людей, яких я не знала. (Що мені не завадило посміятися з дивного капелюшка місіс Ламотт і обурюватися, що містер Мейсон — хай йому грець! — скочив у гречку з якоюсь секретаркою.)

Проходячи повз перше з вікон, я з цікавістю визирнула на білий світ — усе було дуже знайомим. Але було дивно знати, що решта міста, за межами стін високоповажного Темпла, мала зовсім інакший вигляд. Хотілося вискочити назовні й переконатися на власні очі.

На другому поверсі охоронець постукав в одні з дверей. Я прочитала ім’я дідуся на табличці, і мене переповнила гордість. У мене все вийшло!

— Міс Перплплам до містера Монтроза, — кинув охоронець у щілинку дверей.

— Спасибі за те, що провели мене, — сказала я, протискуючись повз нього в кабінет. — Побачимося на наступному святі.

— Обов’язково, я вже чекаю, — мовив він, але я вже зачинила двері в нього перед носом.

Тріумфуючи, я обернулась і сказала:

— Ну, що скажеш?

— Міс… е-е-е… Перплплам? — чоловік за столом дивився на мене, як теля на нові ворота.

Це був аж ніяк не дідусь. Я злякано витріщалась у відповідь. Переді мною стояв чоловік, практично юнак, його кругле гладке обличчя зі світлими доброзичливими очима здалося мені знайомим.

— Містер Джордж? — запитала я недовірливо.

— Ми знайомі? — молодий містер Джордж підвівся зі стільця.

— Так, звісно. Ми познайомилися на останньому святі в саду, — промимрила я, поки думки стрибали мені в голові. — Я була дівчиною, що розливала лимонад… А де ді… Лукас? Хіба він не сказав, що ми домовилися сьогодні зустрітися?

— Я його асистент і працюю тут недавно, — затинаючись, зауважив містер Джордж. — Але ні, він нічого не говорив. Проте він от-от має повернутися. Не хочете присісти, міс… е-е-е?..

— Перплплам!

— Саме так. Чи можу я запропонувати вам кави? — він вийшов з-за столу й підсунув мені стілець, який виявився дуже доречним. У мене тремтіли коліна.

— Ні, дякую. Кави не треба.

Він нерішуче дивився на мене. Я мовчки витріщалася на нього.

— Ви… бойскаут?

— Перепрошую?

— Я маю на увазі… теє, ваш однострій…

— Ні.

Я не могла відвести від нього очей. Це був він — абсолютно очевидно! Його старше на двадцять п’ять років «Я» було неймовірно схоже на нього, хіба що було вже лисе, носило окуляри і його ширина зрівнялася з висотою.

У молодого містера Джорджа було густе волосся, з проділом посередині, рясно намащене бріоліном, і був він тонкий та гінкий. Вочевидь, юнаку було неприємно, коли його так розглядали, бо він зашарівся,