Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Мовчали ми щонайменше чверть години, коли двері в кабінет відчинились і зайшов мій дідусь. Побачивши мене, він вирячив очі, але опанував себе й мовив:

— О, гляньте-но, моя улюблена кузиночка!

Я схопилася. З моменту нашої останньої зустрічі Лукас Монтроз явно подорослішав. На ньому був елегантний костюм із метеликом, на обличчі в нього надималися вусики, які не надто йому пасували. Коли він поцілував мене в обидві щоки, вони лоскотали щоку.

— Яка приємна несподіванка, Гейзел! Як довго ти будеш у місті? Твої любі батьки теж приїхали?

— Ні, — мовила я. І нащо мені бути цією жахливою Гейзел?! — Вони залишилися вдома, з кішками…

— Познайомся, це Томас Джордж, мій новий асистент. Томмі, це Гейзел Монтроз із Глостерширу. Я тобі розповідав, що вона приїде до мене в гості.

— Я думав, її звуть Перплплам! — сказав містер Джордж.

— Так, — сказала я. — Так теж. Це моє друге ім’я. Гейзел Вайолет Монтроз Перплплам. Але ж хто зможе таке запам’ятати?

Лукас дивився на мене, насупившись.

— Я трохи пройдуся з Гейзел, — звернувся він до містера Джорджа. — Гаразд? Якщо хтось мене шукатиме, скажи, що в мене зустріч із клієнтом.

— Так, містере Монтроз, сер, — сказав містер Джордж, силкуючись зберегти незворушний вираз обличчя.

— До побачення, — попрощалася я з ним.

Лукас узяв мене під руку і вивів із кабінету. Ми обоє посміхалися. Тільки після того, як за нами зачинилися важкі двері й ми опинилися в залитому сонцем провулку, ми знову почали розмову.

— Я не хочу бути цією жахливою Гейзел, — докірливо мовила я і з цікавістю озирнулась. За двадцять п’ять років Темпл майже не змінився, якщо не брати до уваги автомобілі. — Я що, схожа на когось, хто може розмахувати над головою кішками, тримаючи їх за хвоста?!

— Перплплам! — штрикнув мені у відповідь Лукас. — Якось ріже вухо, еге ж? — Він узяв мене за плечі й уважно розглянув. — Дай-но помилуюся тобою, онучко! На вигляд ти точнісінько така сама, як і вісім років тому.

— Атож, це ж було лише позавчора, — сказала я.

— Неймовірно, — сказав Лукас. — Я всі ці роки думав, що все мені це наснилося…

— Учора я була в 1953 році, але не сама…

— Скільки часу в нас є сьогодні?

— Я прибула о третій годині за вашим часом, рівно о пів на сьому я стрибну назад.

— Значить, у нас є трохи часу, щоб поговорити. Ходімо, тут за рогом є маленьке кафе, вип’ємо там чаю. — Лукас узяв мене за руку, і ми пішли в бік берега. — Ти не повіриш, але три місяці тому я став батьком, — розповідав він дорогою. — Мушу зізнатися, що це приємне відчуття. І думаю, Аріста — це був правильний вибір. Клодін Сеймур геть пустилася берега, і, крім того, подейкують, що любить хильнути келишок. Причому рано-вранці.

Ми йшли маленьким провулком, з якого вийшли на вулицю через арку. Там я, вражена, зупинилася. Транспорт сновигав попід берегом, але всі машини були антикварними. Здавалося, червоні двоповерхові автобуси повиїздили з музею й по-вбивчому гуркотіли, більшість людей, які йшли тротуаром уздовж дороги, мали на голові капелюхи — чоловіки, жінки, ба навіть дітлахи! На стіні навпроти висіла реклама фільму «High Society»[50]— з неземної вроди Ґрейс Келлі та небаченим покручем Френком Сінатрою. Роззявивши рота, я роздивлялась праворуч і ліворуч та ледве рухалася вперед. Все виглядало як на ностальгійній листівці в ретро-стилі — хіба що значно строкатіше.　

Лукас привів мене в симпатичне кафе на розі й замовив чай із печивом.　

— Минулого разу ти була голодна, — згадав він. — У них тут чудові сендвічі.　

— Ні, дякую, — відповіла я. — Дідусю, з приводу містера Джорджа! 2011 року він вдає, ніби ніколи мене не бачив.　

Лукас знизав плечима.　

— Не суши собі голову через нього. До вашої наступної зустрічі — п’ятдесят п’ять років. Можливо, він просто тебе забуде.　

— Так, напевно, — сказала я і збентежено помітила силу-силенну курців. Просто біля нас, за овальним столиком, на якому стояла попільничка у вигляді черепа, сидів товстий чолов’яга з сигарою. Здавалося, повітря було таке, що й сокира б зависла. Вони що, в 1956 році не чули про рак легенів?　

— Ти дізнався за цей час, що таке «зелений вершник»?　

— Ні, але я дізнався щось набагато важливіше. Я знаю тепер, чому Люсі й Пол поцупили хронограф. — Лукас коротко озирнувся і присунув свій стілець ближче до мого. — Після твого візиту Люсі й Пол ще кілька разів елапсували в нас, при цьому нічого особливого не траплялося. Ми пили чай, я перевіряв, як добре вони знають французькі дієслова, коротше, чотири години ми, як годиться, просто нудьгували. їм не можна було виходити з будівлі — це правило, і Кеннет де Віллерз, старий обмовник, подбав про те, щоб ми його виконували. Одного разу я тишком-нишком вивів Люсі та Пола, щоб вони могли подивитися фільм і трохи розвіятись, але, на жаль, нас викрили. Ет, що я кажу: Кеннет нас і викрив. Був страшний скандал. На мене було накладено дисциплінарне стягнення, і наступні півроку перед дверима в Драконячу залу стояв охоронець, коли до нас прибували Люсі й Пол. Це скасували, коли я став адептом третього рівня. О, дякую! — Останнє стосувалося офіціантки, яка нагадувала оригінал Доріс Дей у фільмі «Людина, яка забагато знала»[51]. Вона була коротко стриженою фарбованою білявкою в легенькій сукні з широченною спідницею. З променистою посмішкою вона поставила перед нами замовлення, і я б не здивувалася, якби вона заспівала «Que sera, sera».　

Лукас почекав, поки вона не відійшла на відстань, на якій не могла нас чути.　

— Звичайно, я намагався обережно спитати, що за причину могли вони мати, щоб утекти з хронографом. Марно. їхньою єдиною проблемою була закоханість одне в одного. Вочевидь, цей зв’язок у їхньому часі не вітали, тому вони з ним крилися. Лише кілька людей знали про це: я, наприклад, і твоя мама Ґрейс.　

— Тоді, може, вони втекли в минуле тільки тому,