Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

488
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 202
Перейти на сторінку:
ви готові платити за це, Клерфе?

Клерфе посміхнувся:

– Я забобонний. І не відповідаю на такі питання, та ще перед самими перегонами.

«Сьогодні ніч Оберона, – думала Ліліан, танцюючи то з Фіолою, то з Торріані. – Усе тут зачароване: це яскраве світло, ці сині тіні й саме життя, яке здається і реальним, і примарним водночас. Зовсім не чутно кроків, усі безшумно ковзають під музику. Так я собі це й уявляла, сидячи серед снігів у своєму покої з діаграмою температури на поручні ліжка і слухаючи радіоконцерти з Неаполя і Парижа. У таку ніч біля моря, коли світить місяць і кожен подих вітру приносить запах мімоз та квітучих помаранчів, здається, неможливо померти. Люди сходяться і, хвильку побувши разом, губляться в натовпі, щоб знову опинитися в чиїхось обіймах, обличчя змінюються, але руки раз у раз ті самі. Чи справді ті самі? Там сидить мій коханий разом з меланхолійною людиною, яка на коротку мить стала власником цього казкового саду, я знаю, вони розмовляють про мене. Напевно, говорить тужливий Леваллі, він хоче дізнатися те, про що запитував мене, – мою таємницю. Здається, є така стара казка, як карлик крадькома сміявся з усіх, бо ніхто не міг розкрити його секрету. Ніхто не міг вгадати його ім’я». Ліліан посміхнулася.

– Про що ви подумали? – запитав Фіола.

– Я згадала казку про людину, таємниця якої полягала в тому, що ніхто не знав її імені.

Фіола посміхнувся. На його засмаглому обличчі зуби здавалися удвічі білішими, ніж в інших людей.

– Може, це і є ваша таємниця? – запитав він.

Ліліан похитала головою.

– Яке значення має ім’я?

Фіола поглянув на гроно матерів під пальмами.

– Для деяких людей ім’я є всім.

Танцюючи поблизу Клерфе, Ліліан зауважила, що він дивиться на неї в задумі. «Він мене тримає, а я його кохаю, – подумала вона, – бо він при мені й ні про що не питає. Коли почне питати? Маю надію, що ніколи. Можливо, ніколи. Ми не матимемо на це часу».

– Ви так посміхаєтеся, наче дуже щасливі, – сказав Фіола. – Можливо, ваша таємниця в цьому?

«Яке безглузде питання, – міркувала Ліліан. – Невже йому ще не розтлумачили, що ніколи не можна запитувати жінку, чи щаслива вона?»

– У чому ж ваша таємниця? – поцікавився Фіола. – У великому майбутньому?

Ліліан знову похитала головою.

– Жодного майбутнього. Ви не уявляєте, як це багато що спрощує.

– Ось подивитися на Фіолу, – сказала стара графиня Вітеллеші в компанії матерів, – можна подумати, що окрім цієї незнайомки тут немає жодної молодички.

– Нічого дивного, – відповіла Тереза Маркетті. – Якби він стільки ж танцював з якоюсь із наших панночок, його б уже вважали наполовину зарученим, і брати цієї панночки потрактували б це за образу, якби він із нею не одружився.

Вітеллеші пильно подивилася в бінокль на Ліліан.

– Звідки вона з’явилася?

– Вона не італійка.

– Бачу. Напевно, якесь схрещення.

– Як і я, – уїдливо зауважила Тереза Маркетті. – У мені тече американська, індіянська та іспанська кров. Проте я виявилася дуже милою, коли врятувала Уго Маркетті за допомогою доларів свого татка від щурів у його напівзруйнованому палаццо, облаштувавши там лазнички й уможлививши Уго гідно утримувати своїх метрес.

Графиня Вітеллеші вдала, ніби нічого не чує.

– Вам легко казати. Маєте одного сина й рахунок у банку. А я маю чотирьох доньок і борги. Фіолі пора одружитися. До чого ми докотимося, якщо багаті й такі нечисленні кавалери пошлюблять англійських манекенниць. Тепер це стало модним. Країна буде розграбована.

– Треба видати закон, що забороняє це, – продовжувала Тереза Маркетті іронічно. – Добре б заборонити також їхнім молодшим братам, у яких немає засобів, одружуватися з багатими американками: адже ті не знають, що після бурхливої дошлюбної любові їх чекає самотнє ув’язнення в гаремі свого чоловіка.

Графиня знову вдала, ніби не чує. Вона інструктувала своїх обох доньок. Фіола зупинився біля одного зі столиків. Ліліан звільнила його й дозволила Торріані відвести себе до Клерфе.

– Чому ти не танцюєш зі мною? – запитала вона Клерфе.

– Я з тобою танцюю, – відповів він, – не встаючи з місця.

Торріані розсміявся.

– Він не любить танцювати. Надто пихатий.

– Це правда, – визнав Клерфе. – Я танцюю слабенько. Ти, Ліліан, маєш це пам’ятати з «Палас Бару».

– Я давно вже забула.

Вона повернулася з Торріані на майданчик. Леваллі знову підсів до Клерфе.

– Темне полум’я, – сказав він. – Або кинджал. Чи не вважаєте, що ці підсвічені скляні плити насправді є несмаком? – поцікавився за хвилю роздратовано. – Місяць світить досить яскраво. Луїджі! – покликав він. – Загаси світло під майданчиком і принеси пляшку старої ґраппи. Вона мене засмучує, – сказав він раптом, звертаючись до Клерфе, а його обличчя в темряві набрало похмурого вигляду. – Краса жінки мене засмучує. Чому?

– Бо відомо, що вона проминальна, а хотілося б, щоб залишилася.

– То так просто?

– Цього я не знаю, але мені достатньо.

– Вас теж засмучує?

– Ні, – сказав Клерфе. – Засмучують мене зовсім інші речі.

– Я розумію. – Леваллі ковтнув своєї ґраппи. – Мені все це знайоме. Але я від цього тікаю. Хочу залишитися товстим П’єро і тільки. Спробуйте ґраппи.

Випили мовчки. Ліліан знову протанцювала повз них. «Я не маю майбутнього, – думала вона, – це майже те саме, що не підкорятися земним законам».

Ліліан поглянула на Клерфе, і її губи щось безгучно висловили. Клерфе сидів тепер у темряві. Вона насилу могла розпізнати його обличчя. Зрештою, це не обов’язково. Не було потреби дивитися життю в очі. Вистачило його відчувати.

13

– На якому я місці? – запитав Клерфе, коли авто зупинилося біля заправки, гуркіт глушив його голос.

– На сьомому, – крикнув Торріані. – Як дорога?

– Ригати хочеться. При такій спеці жере гуму, як ікру. Ти бачив Ліліан?

– Так. Вона на трибуні.

– Слава Богу, що не стирчить тут з секундоміром.

Торріані підніс до рота Клерфе кухоль з лимонадом. Підбіг тренер.

– Ну як, готові? Рухом! Рухом!

– Ми не чарівники! – крикнув старший механік. – За тридцять секунд вам ніхто не змінить колеса.

– Поїхали! Швидше!

У бак сильним струменем лився бензин.

– Клерфе, – сказав тренер. – Попереду вас іде Дюваль. Женіть за ним. Женіть доти, поки в нього не закипить вода в охолоджувачі! А потім тримайте його позаду. Більше нам нічого не треба. У нас обидва перші місця.

– Їдьте! Готово! – закричав старший механік.

Авто рвонуло вперед.

«Обережно, – подумав Клерфе. – Аби лише не переборщити!» Трибуни мигнули строкатою, білою і блискучою на сонці плямою, потім залишилося тільки шосе, яскраво-синє небо й пункт на обрії, який стане стовпом пилу, Дювалем і його автом.

Дорога повела на висоту чотириста

1 ... 38 39 40 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"