Читати книгу - "Драконяча пропозиція, або Лапу і хвіст тобі у подарунок, Ліра Куміра"

Я чула, як під ногами хлюпала жижа, але продовжувала йти за Водяником. Адже чомусь саме йому я беззастережно довіряла. Можливо, це була моя остання дорога в нікуди, але хотілося вірити, що цей персонаж виявиться чесним і, можливо, навіть трохи співчутливим. Ні, я не потребувала того, щоб мене жаліли, але мені щиро хотілося, аби ще один вартовий допоміг просто так, без будь-яких вимог.

Невже я так багато просила?

Для земного світу - занадто. Але невже і тут все настільки погано? Я все ж сподівалася, що існують ще безкорисливі люди й нелюди. Думаєте, що я мрію про казку? А хто про неї не мріє? Хоч дитина, хоч дорослий, кожен часом чекає якогось дива. То може ця моя подорож і є тим дивом, на яке я так чекала? А хто сказав, що вона має бути райдужним і веселим? 

Тим часом Водяник вже встиг привести мене до якоїсь будови:

- Тут три сходинки, обережніше, - чоловік притримував мою руку, а я сміливо ступала вперед.

Сходинки - це дім, а отже, тепло і безпека. Так мене вчили з дитинства, і я дотримуватимуся такої думки, доки мене не переконають у протилежному. Двері відчинилися, і ми опинилися в досить теплому і комфортному за відчуттями приміщенні. А щойно мій новий знайомий зупинився біля якихось меблів, і я одразу ж отримала пропозицію присісти на зручному диванчику. 

- Розповідай, - це не звучало в наказовому тоні, радше як прохання або запрошення до діалогу.

А чому б і ні? Я вкотре повторила свою історію від початку і до кінця, немов проживала її заново, помічаючи для себе якісь нові деталі. Водяник жодного разу не перебив мене, і навіть не поставив ані єдиного запитання. Він ніби давав мені можливість самій усвідомити те, що сталося в моєму житті. А коли я закінчила свою розповідь, чоловік все ще продовжував мовчати, хоча я чула, як він кілька разів важко зітхнув. Тиша тривала досить довго, але я не поспішала її переривати, все ще чекаючи на реакцію від свого співрозмовника. І вона послідувала:

- Історія цікава, якби була про когось стороннього, але, коли її учасник сидить переді мною в очікуванні «вердикту», стає страшно. Надто багато залежить від того, яке рішення я ухвалю, і чи підемо ми вперед, - я слухала Водяника і кивала, адже він в усьому мав рацію. Зараз багато що вирішувалося в цій розмові. - Це будуть шості твої врата, вони ж можуть стати й останніми. Судячи з того, що я побачив, коли ви з Горгоною прийшли до мене, ці переходи повільно тебе вбивають. Ти ж розумієш це? - Я задумалася ненадовго, після чого все ж таки кивнула. Шостий страж помовчав трохи, після чого запитав: - І ти все одно хочеш продовжити цей шлях?

А що б відповіли ви? Може, мені справді варто було зупинитися тут? Варто було втекти і залишитися в живих? Адже це така приваблива пропозиція... Усього лише перечекати три місяці і заново отримати свій зір, а пізніше - повернути собі волосся. І жити як ні в чому не бувало. Але що як я - «та сама» героїня цієї історії? Що, як від мене залежала доля не тільки двох братів-драконів, а й усього цього світу? Тоді ж виходить, що тільки я зможу врятувати і звільнити вартових Передгір'я. Тих, хто став мені друзями, і навіть кимось більшим. Важке рішення. Адже я могла й помилятися.

- "А якщо я помру?" - Це питання я боялася озвучити, адже навряд чи мені тут дали б на нього відповідь.

Водяник мене не квапив, оскільки він прекрасно розумів, який вибір стояв переді мною, і яка відповідальність лягала на мої тендітні плечі. А чи був тут хтось, заради кого я готова померти?

Ліам. Я не знаю чому в моїй голові виникло його ім'я. Хто він мені? Випадковий знайомий? Той, хто не встиг стати другом чи ворогом? Чому образ цього дракона досі стоїть у мене перед очима, коли я навіть починала забувати, який вигляд мала моя мама? Все це здавалося мені дивним, і лякало до чортиків.

А потім я згадала його погляд, коли обпекла руку ще тоді, у бабусі в селі. Адже якби не Міар, молодший дракон кинувся б до мене. Згадала те, як хлопець намагався відрадити брата ще на самому початку там, біля скелі. Потім його міцні руки, що забирали мене від старшого дракона, спроба сховати від нього ж і такі прості слова: «Будь обережна, прошу тебе».

А останнім став спогад про біль, який ми розділили на двох.

- «Я повинна пройти цю браму. Адже вона не остання, і я зможу її подолати. Впевнена, що якби це було неможливо, то мене не тягнуло б так вперед», - подумки кивнула на свої слова і встала, дивлячись, як мені здавалося, у бік Водяника:

- Я хочу її пройти. Браму. Ви допоможете мені? - Питання-прохання, питання-мольба.

А у відповідь тиша. Тепер настала його черга все обміркувати і прийняти своє остаточне рішення. Я не стану квапити вартового, адже для нього це теж не просто.

- А давай поїмо? - просте запитання, яке розбило всю ту напругу, що скувала моє тіло.

Поїмо? Зараз? Хоча коли ще, якщо не зараз?

- Чому б і ні, от тільки...

- Я допоможу тобі, не переживай, - допоможе з їжею чи допоможе пройти?

Або «так» на обидва мої запитання? Хоча, куди я вічно так поспішаю? Почнемо з простого.

- Чудово. Тоді я не проти перекусити. У мене в сумці ще залишилися гостинці від Гогинича. Може підігріємо? - Я простягнула вперед сумку, і чоловік прийняв її, дістаючи їстівні припаси, заготовлені добродушним Змієм. 

Водяник посадив мене за стіл, і вже за кілька хвилин ми насолоджувалися найсмачнішими в моєму житті стравами. Навіть після довгої дороги все зберегло свої смакові якості. Чи я просто була настільки голодною? Судячи зі звуків навпроти, моєму новому знайомому їжа теж припала до смаку.

Доївши свою порцію, я одразу ж піднялася, усвідомлюючи, що терпіння все ж таки не мій коник:

- Ну що? Підемо? - Застигла в очікуванні, нервово смикаючи лямку своєї сумки.

- Ходімо, - просто відповів Водяник, схопивши мене за руку, щоб повести на вулицю. 

Як не дивно - цього разу я йшла більш впевнено, майже не спотикалася і не гальмувала наше зі стражем просування. Він всю дорогу не відпускав мою долоню, і я відчувала рішучість, якою заряджав мене цей дивовижний чоловік. Ну а щойно ми підійшлия до справжньої драговини, то я відчула наближення брами. Мені не потрібно було бачити саму рамку або навколишній простір, щоб відчувати їхню силу.