Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

— Це настільки безглуздо, що легко може бути правдою, — вилаявся Льоша, стискаючи перенісся. — Але головне питання: хто вбив Дмитра?

Він перевів погляд на Андрія.

— Ти щось дізнався?

Андрій фиркнув:

— Я якраз збирався це з’ясувати, але довелося рятувати цих двох ідіоток.

— От спасибі, — пробурмотіла я, закочуючи очі.

Льоша повернувся до Лади:

— Якщо Дмитро знав, що ти взяла флешку, то Артем, скоріш за все, теж знав. Навіщо ти поперлася до нього?

Лада невпевнено знизала плечима.

— Я зрозуміла, що загубила флешку в кабінеті Дмитра… Думала, що зможу переконати Артема, що я її не брала, і натякнути, що це Дмитро міг її забрати, щоб не ділитися. Якщо б флешку знайшли там, це могло б підтвердити мої слова.

Настала коротка пауза.

Потім Андрій тяжко зітхнув і зморщив чоло так, ніби в нього почав боліти мозок від самої присутності Лади.

— Твій мозок менший, ніж у курки, — підсумував він. — Таку дурість могла придумати тільки ти. Я взагалі дивуюся, як ти дожила до свого віку і досі тебе ніхто не вбив.

— Ще не вечір, — тихо пробурмотіла Лада, але вирішила не сперечатися.

Льоша зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Гаразд. Все гірше нікуди. Але треба думати, що робити далі.

Він перевів серйозний погляд на мене й Ладу.

— Тепер справа ще гірша, бо вас двох підозрюють у вбивстві Дмитра.  Якби це стосувалося тільки Лади, мені було б все одно, — додав він.

— Чудово, спасибі, — знову пробурмотіла Лада.

— Але ти, Єво, мені тепер не чужа, — продовжив Льоша.

Я примружила очі:

— Ага, пам’ятаю, що я тобі замість собаки.

Він хитро посміхнувся:

— Вітаю, тепер ти вийшла на новий рівень. Стала ще ближчою.

— О, щастя привалило, — буркнула я. — Завжди про це мріяла.

— Ви зі своїми теплими стосунками можете розбиратися потім, — буркнув Андрій, дивлячись то на мене, то на Льошу. — Зараз треба думати, що робити далі.

Він перевів погляд на Льошу.

— Ти у справі?

Льоша важко зітхнув і потягнувся, ніби все, що відбувається, втомило його на рівні клітин.

— А у мене є вибір? — скептично глянув він на нас. — Нічого без мене не можете зробити. Але сьогодні в мене був довгий переліт, а тепер ви ще й завантажили мою голову цим лайном. Так що просто зараз усі йдуть спати. Завтра будемо вирішувати.

Він встав із-за столу, кивнув на вихід і, не чекаючи заперечень, пішов.

Лада обережно подивилася на мене й Андрія, немов передчувала бурю, і теж швидко ретирувалася.

Я зітхнула й зібралася йти до кімнати, бо чесно — спати хотілося так само, як і не бачити більше жодної проблеми.

— Єво, почекай, — голос Андрія змусив мене зупинитися.

Я обернулася і зустріла його погляд. Серйозний. Напружений.

— Тобі краще поїхати до дідуся.

— Ого, дякую за пропозицію. — Я склала руки на грудях. — Це ти знову вирішуєш за мене?

— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.

— Тобто безпека для тебе — це якомога далі від тебе, так?

— Єво… це через мене тебе втягнули  в це…

—А тепер ти хочеш відправити подалі, як ніби… як ніби тобі все одно!

Я вже хотіла розвернутися й піти, але він швидко скоротив відстань між нами.

— Якби мені було все одно, ти думаєш, я би взагалі сюди прийшов? — Його голос став нижчим, хрипким.

— Ти ж сам сказав, що я тобі не потрібна.

— Я так не казав.

— Ні? А що ж це було тоді?

Андрій не відповів. Його пальці міцно обхопили моє зап’ястя, а наступної секунди він уже тягнув мене до себе, поки між нами не залишилося жодного сантиметра.

— Це була спроба вберегти тебе від мене, — пробурмотів він, нахиляючись ближче.

Моє серце гупало так голосно, що, здавалося, він теж це чує.

— І як, вдала спроба?

Андрій провів кінчиками пальців по моїй щоці, змушуючи мене затримати подих.

— Провальна.

А потім його губи накрили мої, і світ просто вибухнув. Гаряче. Пристрасно. Нестримно.

Я повинна була його відштовхнути. Я повинна була нагадати собі, що він мене тільки що знову відштовхував.

Але все, що я зробила, — відповіла йому.