Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Андрій

Мої пальці мимоволі торкнулися її обличчя, повільно провели по щоці, ковзаючи вниз до шиї. Єва здригнулася, але не відсторонилася.

— Ти зводиш мене з розуму, — прошепотів я, нахиляючись ближче.

— То зроби щось із цим, — ледве чутно відповіла вона.

Я більше не міг чекати. Мої губи знову накрили її в жорсткому, вимогливому поцілунку, що зітер усі сумніви й залишить тільки нас двох у цьому моменті. Єва відповіла так само гаряче — її пальці вчепилися в мою сорочку, ніби намагаючись утримати баланс у цьому вирі почуттів.

Я провів руками вниз її спиною, стискаючи її талію, втягував у себе кожен звук, що вона видавала. Відступати не хотів ні я, ні вона. Це була боротьба, гра на виживання, і ми обидва знали, що жоден із нас не зупиниться.

Я відірвався від її губ, спустився до шиї, залишаючи сліди своєї присутності на її гарячій шкірі. Вона затримала подих, коли мої губи ковзнули нижче.

— Андрію… — її голос був здавлений, і це підливало бензину у вогонь, що й так охопив мене зсередини.

Я хотів її. Прямо зараз. Але знав, що якщо зайду занадто далеко, повернення вже не буде.

Єва провела руками по моїй спині, зводячи мене з розуму кожним рухом.

— Якщо ти зараз зупинишся… — вона схопила мене за комір і притягнула ще ближче, — я тобі цього не пробачу.

Чорт, ця дівчина…

Я підняв її на руки, змушуючи обхопити мене ногами, і притиснув до стіни. Наші дихання злилися в єдиному ритмі, і єдине, що мало значення зараз, — це ми.

Я не знав, що буде завтра. Не знав, у які ще проблеми ми вляпаємося. Але зараз, у цю мить, я точно знав одне: я ніколи не дозволю їй піти.

Я впився губами в її шию, обережно провівши язиком уздовж пульсуючої лінії. Єва здригнулася, її нігті впилися в мої плечі, залишаючи ледве відчутний, але п’янкий біль.

— Андрію… — її голос тремтів, і я не знав, чи це від бажання, чи від боротьби з собою.

— Скажи, що ти цього не хочеш, — прошепотів я, ковзаючи губами до її вуха. — Тільки скажи, і я зупинюся.

Єва не відповіла. Замість цього вона різко потягнула мене за футболку, і через мить тканина полетіла кудись убік. Її пальці, гарячі й невпевнені, торкнулися моїх грудей, а я зціпив зуби, щоб не зашипіти від цього відчуття.

— Я тебе ненавиджу, — нарешті прошепотіла вона.

— Ти мене хочеш, — виправив я.

Єва подивилася на мене так, що в мене перехопило подих. Злість, пристрасть, виклик — усе змішалося в її погляді, змушуючи мене хотіти її ще більше.

Я підхопив її на руки, змушуючи обвити мене ногами. Її гаряче тіло притиснулося до мого, і я відчув, як пришвидшився її подих.

— Ти все ще можеш передумати, — сказав я, хоча останнє, чого я хотів у цей момент, — це зупинитися.

— Замовкни.

І вона сама вп’ялася в мої губи, розбиваючи залишки моєї стриманості.

Я відніс її до кімнати, ноги заплуталися в килимі, ми ледь не впали, але тільки розсміялися. Це був божевільний, неконтрольований, але такий потрібний нам момент. Я зірвав із неї кофту, її пальці пробіглися по моєму торсу, залишаючи по собі гарячу лінію.

— Якщо завтра ми про це пошкодуємо… — почала вона, але я зупинив її поцілунком.

— Завтра буде завтра. А зараз… — я провів губами по її ключицях, змушуючи її вигнутися. — Зараз я хочу тебе, Єво.

Вона різко смикнула мене до себе, і наші губи знову злилися в поцілунку, наповненому всім тим, що ми так довго стримували.

Ця ніч уже не належала розуму. Вона була тільки нашою.

______________

Я прокинувся від того, що промені сонця пробивалися крізь штори, вперто світячи мені просто в обличчя. Я зрушився, і тільки тоді відчув тепло поруч.

Єва.

Вона лежала спиною до мене, волосся розсипалося по подушці, дихання рівне й спокійне. Моє тіло ще пам’ятало кожен її дотик, кожен стогін, кожен момент минулої ночі.

Я провів рукою по її спині, кінчиками пальців торкнувся оголеної шкіри. Єва заворушилася, потім різко розплющила очі. Її погляд зустрівся з моїм, і я не зміг стримати посмішки.

— Добре спала?

Вона мовчки дивилася на мене, і я вже приготувався почути щось у стилі: «Це була помилка» або «Давай забудемо про це».

— Я голодна, — раптом сказала вона й потягнулася, прикриваючи груди ковдрою.

Я здивовано блимнув.

— Серйозно?

— Серйозно, — підтвердила вона й швидко зіскочила з ліжка.

Я ліг на спину, проводячи рукою по обличчю. Це Єва. Ось так просто вона вирішила не замислюватися, не аналізувати. Принаймні поки що.

Через десять хвилин я вже спускався вниз, коли почув голоси з кухні.

— Ви нарешті прокинулися, — буркнув Льоша, сьорбаючи каву. Він кинув на мене погляд і посміхнувся. — Добре виспався?

Єва, яка вже встигла налити собі чай, відреагувала першою.

— А ти що, чергував під дверима, щоб це запитати?

Льоша пирхнув.

— Я радий, що у вас був чудовий вечір, але проблема все ще нікуди не поділася.

Він перевів погляд на мене.

— Ти вже придумав, що будемо робити далі?

Єва сіла за стіл, обережно сьорбнула чай і подивилася на мене поверх чашки.

Я потер шию, вдихнув і видихнув.

— Так, пора розібратися, хто підставив Ладу. І хто насправді вбив Дмитра.

В кухні запала тиша.

— О, нарешті, — сказав Льоша. — А то я вже почав думати, що ти забув, чому ми тут.