Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Я була готова до чого завгодно. Ну, майже.

Я знала, що ця історія ще далека від завершення. Знала, що Льоша зараз почне роздавати свої мудрі поради, а Андрій буде робити вигляд, що він тут головний. Знала, що Лада, швидше за все, знову вплутає нас у якусь халепу. Але я не знала, що буквально через хвилину в кухню ввалиться жінка років шістдесяти, одягнена у леопардове пальто і з таким виразом обличчя, наче збирається комусь дати ляпаса.

— Де він?! — загорлала вона з порога.

Ми всі завмерли.

— Хто «він»? — нарешті запитала я.

Жінка звузила очі й вказала пальцем на… Льошу.

— Ах ти, гад!

Льоша зробив єдине, що міг у цій ситуації: схопив ложку, наче вона могла його врятувати, і виглядав так, ніби щойно дізнався, що він усиновлений.

— Пані, я не знаю, хто ви, але…

— Та знаю я, хто ти! — вона зробила ще крок уперед, і Льоша мало не стрибнув за стіл. — Думаєш, я тебе не впізнаю, навіть якщо ти поголився?!

Я відчула, як Андрій напружився поруч.

— Льошо? — запитала я, трохи нахиляючись до нього. — Це твоя колишня?

— Та яка, до біса, колишня?! — гаркнула жінка. — Це крадій, шахрай і…

— … і я вас перший раз бачу, — швидко додав Льоша.

— Ти вкрав мого папугу!

Тиша.

Я кліпнула.

Андрій кліпнув.

Лада, здається, взагалі забула, як дихати.

— Вибачте, кого? — перепитав Льоша.

— Папугу! Мого Карузо! — жінка схрестила руки на грудях. — Чотири місяці тому!

— ЧОТИРИ МІСЯЦІ?! — закричав Льоша. — Жінко, я за чотири місяці міг украсти сто папуг!

— Ага! То ти таки визнаєш, що займаєшся цим?

— О, Господи…

Я відчула, як у мене починає сіпатися око.

— Так, стоп. Давайте спокійно. Ви стверджуєте, що Льоша вкрав вашого папугу чотири місяці тому?

— Саме так.

— І ви знайшли його… тут?

— Звісно. Я ж живу за три будинки далі по вулиці і завжди знала що він бандит!

Я перевела погляд на Льошу.

— Ти взагалі коли-небудь крав папуг ?

— НІ!

Жінка пирхнула.

— Ти думаєш, я просто так прийшла? У мене є докази!

Вона витягла телефон і показала фото. Ми всі нахилилися ближче. На знімку був чоловік у чорній масці, який тримав клітку з зеленим папугою.

— Це ти! — сказала вона, показуючи на Льошу.

— Це не я! — обурився Льоша. — У цього типа навіть вуха інші! Вони стирчать у різні боки, це навіть під маскою видно!

— Маска змінює форму обличчя!

— ВУХА, ЖІНКО!

— Льошо, може, просто повернеш їй папугу? — невинно запитала Лада.

— Я НЕ КРАВ ПАПУГУ !

Я потерла обличчя.

— Слухайте, а якщо ви вже тут, то, може, ви знаєте, хто вбив Дмитра?

Жінка скривилася.

— Я б краще в поліцію пішла, ніж допомагала злодіям!

— Але ж ви сюди прийшли, а не в поліцію…

Вона про це явно не подумала.

Льоша, видно, вирішив, що його врятує тільки відволікаючий маневр.

— Добре, а якщо я доведу вам, що це не я?

Жінка схрестила руки на грудях.

— І як же ти це зробиш?

Льоша схопив телефон, щось швидко відкрив і показав їй.

— Ось. Дата. Чотири місяці тому. Я був у цей день в Іспанії.

Я нахилилася й побачила скріншот якоїсь авіакомпанії.

Жінка підозріло примружилася, потім буркнула:

— Гаразд. Але якщо побачу Карузо в тебе — кінець тобі!

І з цими словами вона вийшла.

Льоша шумно видихнув і кинувся пити каву, наче це могло його врятувати.

Андрій перевів погляд на мене.

— Я… нічого не зрозумів.

— Це нормально, — відповіла я.

— То що з Дмитром?

— Та хто його знає.

Ми перезирнулися.

Схоже, попереду був ще один дуже довгий день.