Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Там нічого нема… – просипів Артем, випускаючи дим разом із словами.

– Ну не прям, щоб нічого.. – додав загадково Ярослав, а Наст мовчки пересвідчився, що і справді не бачить ні-

якого немовляти, або його батьків, лишень дві обшарпані стіни нескінченного коридору та двері, що розташувались вздовж однієї з них.

– «У‑у-еее, е-е, е-е» – знов почулися звуки дитячого плачу і тепер Наст точно зрозумів, що він йде з-за тих відлякуючих дверей.

Яковенко не став зволікати і п’ятьма швидкими кроками дістався дверей і, тільки-но смикнувши ручку, аж сторопів.

– Якого! – смикнув його за лікоть Ярік і Артем, що не встигнув за кроками високого товариша, налетів другим, здавалось би ледь не вступаючи у бійку.

– Тобі хто дозволив?! – відштовхнув він Наста від дверей.

– Що? – не міг второпати Яковенко, якого біса на нього всі налетіли.

– Сюди не можна, ходімо! – аж ніяк не привітно кивнув Ярослав у бік місця, де стояли перед тим хлопці.

– Так там дитина плаче! – почав було Наст, але побачивши обличчя Артема, зрозумів, що той так не вважає.

– Ніхто там не плаче, Насте, ходімо!

– «У‑у-еее», – почав знов малюк за дверима, і Яковенко, висмикнувши передпліччя з руки Яріка, посміхнувся скаженою посмішкою Артему в обличчя.

– Що ти там казав?

– Ніхто там не плаче.. – опустивши очі, повторив медбрат, наче і не чув дитячого лементу.

– ТА ВИ ЩО, РЕАЛЬНО ТУГОВУХІ!? – розлютився вже Наст і в Діми від здивування аж відвисла щелепа. – Діма, ти ж хоч чув? – з надією подивився Яковенко на друга і той, трохи нервово, хитнув головою.

– Та може й було.. щось.. – збрехав він з дружньої солідарності.

– «Тц», – цокнув Артем і, подивившись на Ярослава, побачив, що той заплющив очі і легесеньким кивком голови дав свою згоду.

– Там морг, хлопці.. – тиша нависла в коридорі і лишень перешіптування людей біля тьмяного ліхтаря було чути в пітьмі. – Нам дозволили останніми днями складати тіла там, через ризик потрапляння під обстріл в той час, як ми будемо відвозити їх у нормальний морг. Нікому не треба про це знати.. багато їхніх родичів.. – кивнув Артем у бік на-

товпу людей. – Багато їхніх родичів лежать тут.

Наст знову закляк, перетравлюючі інформацію, але нове:

– «У‑у-еее», – вибило його з думок.

– Будь ласка, давай просто зазирнемо, – подивився він в очі Артему і той, хитаючи головою у сторони, дістав з кишені хірургічного костюму зв’язку ключів і відчинив відразні двері.

Мерзенний запах трупів одразу вдарив в носа хлопцям і Діма, заходившись кашляти, покрокував геть від дверей. Ярік та Артем, що були стріляними горобцями, лишень трохи скривили обличчя та, увімкнувши ліхтарі на телефонах, руками запросили Наста всередину і той увійшов. Величезна кімната з голими сірими стінами, на яких старий павук заплітав своє павутиння, була заставлена всього трьома елементами меблів – трьома великими металевими столами, на кожному з яких вміщалися по два чорні мішки. Такі самі мішки заполонили майже кожен квадратний сантиметр й підлоги, деінде утворюючи кілька рівневі скупчення з мішків. Плач дитини став дужчим, але з ним з’явились і нові звуки. Не менше десяти різних голосів по всій кімнаті почали гукати Наста, просити про щось. Яковенко, роблячи вигляд, що нічого не чує, швидко пробіг очима по мішках і згодом побачив щось дивне на центральному столі. Прямо посередині на одному з мішків лежав чорний-­чорний пакет, прикрашений червоним безглуздим бантиком. Саме звідти видавався дитячий лемент.

– А що в тому пакеті? – направив вказівний палець Наст на пакунок і повернувся обличчям до хлопців. Він намагався не помічати, як якийсь молодий юнак безперестанно шепотів за його спиною на вухо, наполегливіше за всіх потребуючи в хлопця:

– Відкрий мене, мені нічим дихати, звільни мене, відкрий мене, – повторював він, але Наст намагався знаку не подати, що щось не так. Свою тремтячу кінцівку він швидко сунув в кишеню і, коли Ярік покликав його назад – хлопець ані секунди не сперечався.

– Мертвонароджений… – провертаючи ключ, відповів Артем на питання хлопця. – На дев’ятому місяці була жінка, вже планувалися роди, але хтось вирішив інакше. Обстріл – уламок в живіт. Якось так…

– А мати? – стривожено перепитав Діма, неначе хвилювався за долю своєї матері.

– Жива, в неї навіть дитина є, щоправда з дцп… Якось не щастить цій жінці.

– Бідні діти… – видихнув Діма, а Артем лишень посміхнувся, підпалюючи нову цигарку.

– Діти… хм… – затягнувся він і випустив хмарку диму під запліснявілу стелю. – У мене на цей випадок є для тебе загадка-­казка.

– Ану? – зацікавився Діма, доки Наст дивився на підлогу та бачив темряву, він досі не міг оклигати після ситуації з немовлям і десятком голосів. Шизофренія справді повернулася. Стала тяжчою. Все було погано.

– Жили були три брати: сліпий, глухий та карлик. Все життя сперечалися вони – хто найнещасніший з них. Сліпий доводив усім – він найнещасніша людина, що не бачить світла земного, чує всі огиди за спиною, відчуває цю самотність. Проте глухий не погоджується – я найнещасніший з нас, хоч я і не чую нічого, але я бачу ці погляди, відчуваю цю зневагу. Карлик тим часом лишень посміхався та німо хитав головою. Як думаєш, Діма, хто з цієї родини найнещасніша людина?

– Ну так то виходить, що карлик, типу… Він і чує і бачить всі образи, ні? – знизав плечима він.

Артем та Ярік лишень посміхнулися та затяглися, утворюючи нові хмари під стелею.

– А ти що думаєш, Насте?

– Думаю, мама, – сказав він тихо, але побачив примружені обличчя хлопців прочистив горло та повторив гучніше. – Я гадаю, мати найнещасніша з родини, – припустив він і побачив, як Артем німо хитає головою вверх вниз – Наст дав правильну відповідь.

– Я завжди вважав.. – розпочав Ярік, струшуючи попіл з цигарки, – що життя це недопалок, який тліє поволі. Чим більше ти з нього вбираєш, – затягнувся він одразу до фільтру, та жбурнув того подалі від себе, – тим швидше воно згоряє… Проте ця дитина… Вона доводить зворотнє.