Читати книгу - "Випадковий свідок, Мерайя Д Рок"

                Сержант важко зітхнув і жестом запросив детектива і його помічника присісти за стіл.

                - Отож, я перевірив записи камери на заправці. – почав він, вмикаючи на своєму комп’ютері запис. – Ось це з магазину біля заправки. Біллі купував тістечка. Він був всередині шість хвилин, вийшов о сімнадцятій тридцять дві. – сержант перемкнув відео. – А ось це вже з камери над колонками. Дивіться, ось його пікап виїздить з заправки. Зверніть увагу, він їде у бік ферми.

                - Від заправки до будинку хвилин п’ятнадцять – зауважив Колін. – Тобто він встиг до шостої. Поки завів машину, поки поколупався в носі… Ну, цілком можливо, що він зайшов якраз на шестигодинні новини.

                - Як він і казав. – погодився сержант, але, скоріше, за інерцією. – Але ми ж вважаємо, що він бреше, раз він провернув цей трюк з пікапом, так?

                - Саме так. – погодився Малкольм, і відразу додав. – В принципі, вважаємо, що усі Монінги клінічно брешуть. Давайте далі.

                Сержант перемотав запис з камери над колонками. В кадрі відображався невеличкий шматок узбіччя самої траси, ярдів сім чи близько того.  Саме на цей невеликий шматок траси і звернув увагу детектива сержант Блек.

                - А далі, сер, ми маємо цікавий момент. Зверніть увагу, як о вісімнадцятій дванадцять пікап «Ніссан» їде в бік Девілс-Крік. Як на мене, це пікап Біллі-молодшого. Дуже погано видно, але це дуже схоже авто.

                - Сержанте, ми візьмемо запис? – запитав Малкольм. – Наші спеціалісти попробують роздивитися уважніше.

                - Так, звісно! – Блек на диво не заперечував і потягнувся з флешкою.

                Раптова думка змусила Малкольма спинити сержанта.

                - Блеку, тут за увесь день? – запитав він, вказуючи на монітор.

                - Так, звісно! З усіх трьох камер запис…

                - Знайдіть мені ту камеру, що біля таксофону. – попросив Малкольм.

                Сержант смикнув плечем, але заходився переглядати фрагменти.

                - Ось, але тут таксофон поганенько видно. – він зупинився. – Який час шукати?

                - Двадцяту сорок. – Малкольм відчув, що ось-ось отримає відповідь на своє питання. – Ні, давайте хвилин за десять до цього часу і погнали в звичайному режимі.

                Сержант смикнув плечем, але не сперечався. Відмотав потрібний час і теж уважно дивився запис.

                Нічого незвичного. Ніхто не цікавився таксофоном. Аж доки за дві хвилини до дзвінка до таксофону не підійшов високий кремезний чоловік з дивною ходою шарнірної ляльки. Його обличчя було приховане глибоким каптуром примітної куртки, з-під якого спадало довге, за ключиці, хвилясте волосся. Невідомий старанно уникав дивитися в бік камери. Було помітно, що він нервував, його руки тремтіли, і він витирав обличчя, ніби намагався прибрати щось з обличчя. Можливо, сльози?

                Невідомий зняв трубку, дістав з кишені папірець і швидко набрав номер. Малкольм знав, цей чоловік дзвонив саме йому, аби повідомити, що вбито Аннет Мейнсфілд.

                - Ви знаєте його, сержанте? – напруженим голосом запитав він у Блека.

                - Ні, але я точно бачив цю куртку… Зовсім недавно… - сержант натиснув паузу і поглянув на детектива. – Хто це?

                - А це, сержанте, той самий свідок, якого я хочу розшукати. Тому що він звідкись знав, що її вбили. А отже, він цілком ймовірно знає, хто саме її вбив.