Читати книгу - "Помилково заручені, Тіна Волф"

Аліна ледве дотягнула себе до квартири, відкрила двері плечем, як спецназівець, що проривається в штаб-квартиру ворога, й одразу ввалилася в коридор. Перше, що вона зробила, це нарешті зняла ті кляті туфлі на підборах, які так сильно намуляли ноги. Вони брякнулись об підлогу, а вона полегшено видихнула.

— І де ти шлялася, жінко безвідповідальна? — майже виразно прозвучало з-під столу, звідки на неї сердито витріщався кіт Васько. 

— Привіт, пухнастий диктатор. — Аліна, не знімаючи піджака, подалася до кухні, на ходу розстібаючи ґудзики. 

— Няв-ууу! — обурено пробасив Васько, втупившись у неї поглядом вічного розчарування. 

— Та зараз, зараз... Ось тобі делікатес! — вона висипала в миску трохи сухого корму. 

Кіт підійшов, понюхав і уважно подивився на хазяйку, як справжній гурман, якого на дегустації шампанського напоїли компотом із шипшини. Потім здавалося глибоко зітхнувши, почав жувати свої хрустики, демонстративно повільно і ображено.

Аліна тим часом пішла в душ. Вода зтікала по її обличчю, змиваючи втому, стрес і останні залишки самоконтролю. Вона сперлася лобом об плитку й пробурмотіла:

— Весілля... Михайло… Бабуся... Васько, якщо ще хтось мене сьогодні спитає про торт чи кількість гостей — я втечу на Тібет.

Після душу, загорнулася в халат, а на голові накрутила чалму із рушника. Пройшла на кухню і заглянула в холодильник. Там панувала тиша, тьмяне світло з ледве чутним гудінням мотора: лід, порожнеча і одна банка гірчиці. Вона прикрила дверцята з невдоволеним виглядом. Потім відкрила знову, в надії, можливо, їжа з’явилася за той час, але ні — гірчиця дивилася на неї з презирством.

— Замовлю щось... — зітхнула Аліна, взявши телефон. Але тут вона зупинилась, прислухалася. 

— А чого це раптом так тихо у сусіда?

Здивування поступово накочувалося, як хвиля.

— Михайло? Ти що, зник? Не співаєш, не граєш, не гарцюєш на балконі? — прошепотіла вона, підкрадаючись до вікна з виглядом місцевої Джейн Марпл. 

З сусідньої квартири — ні звуку. Тиша така, що аж Васько припинив жувати й почав слухати разом із нею.

— Може, його викрали? — прошепотіла вона котові. 

— Няв-ууу, — погодився Васько, — або просто йому, дурнику,  вже не весело без тебе, — багатозначно глянувши на Аліну, промуркотів кіт.

Поки вона думала про загадкову тишу з боку квартири Михайла, в її голові вже почала проростати параноя: може, образився? А може, поїхав до бабусі на реабілітацію після всіх наших «весільних» пригод?

Вона якраз збиралася вголос поговорити з Васьком про цю підозрілу тишу, коли раптом — дзвінок у двері. Васько рвонув у коридор, як штурмова кішка, яка вимагає негайного пояснення, хто наважився зазіхнути на вечірній спокій.

Вона прочинила двері… і завмерла.

На порозі стояв Михайло. У джинсах, білій сорочці, з тією своєю фірмовою, трохи збентеженою, але чарівною посмішкою. В одній руці — пляшка вина, в іншій — великий пакет, з якого вже тягнуло запахом їжі: щось із смаженим сиром, пастою й нотками того ідеального соусу, рецепт якого, певно, зберігається в сейфі під тринадцятьма замками в якомусь італійському монастирі.

Аліна застигла у дверях, в халаті з качечками й чалмою на голові — справжня богиня домашнього затишку, яку застали зненацька на святому ритуалі «виживання після важкого робочого дня». Вона кліпнула кілька разів, поки її мозок намагався усвідомити, що цей Аполлон із вином і вечерєю — не галюцинація.

— Привіт, — розтягнув Михайло, ніби трохи хвилювався. — Я… ну, подумав, що тобі сьогодні особливо потрібна вечеря і трішки романтики. Ну або хоча б смажений сир.

Він зробив крок вперед і зупинився, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Ти що, плакала?

— Ні! — занадто швидко відповіла Аліна, відступаючи вглиб квартири. — Це просто… пар з душу. Дуже емоційний пар.

Михайло засміявся, м’яко зачиняючи за собою двері ногою.

— Тоді дозволь емоційному шефу сервірувати стіл.

— У тебе ще й сервірування передбачене? — в’їдливо підкинула вона, хоч і не стримала посмішки.

— Комплексна програма. Вечеря, музика, можливо, танець… і навіть тост. Але тільки якщо не виженеш мене, бо я «без попередження» вторгся в твій вечір.

— Хм, ну… Якщо з сиром — залишайся.

І поки він розкладав їжу на столі, запалював свічки та запускав музику з телефону, Аліна сиділа на стільці, мов закохане дівча. Щось у ньому було таке — домашнє, щире, небезпечне. Небезпечне для її серця.

Вона в цей момент відчувала себе глядачем у першому ряду на романтичному спектаклі під назвою: «Коли твій фейковий наречений влаштовує вечерю, яку ти не заслуговуєш, але дуже хочеш».

— Ти... це все серйозно? — нарешті вимовила вона, коли вино вже наливалося в бокал. 

— Абсолютно. Ще й десерт буде, якщо Васько не вкраде. 

— А свічки? Це… хтось тобі підказав? 

— Ні, я сам. Я, виявляється, романтик в душі. Просто це проявилося так несподівано, а до цього ховалося, мабуть, десь під замком.