Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Цього ранку я прокинулася без будильника. Просто відкрила очі — і стало ясно: сон закінчився. Не тому, що я виспалась. А тому що всередині щось клацнуло. І я знала — треба вставати, бо життя знову щось підготувало. Щось з горіховим присмаком і легким штурханом під ребра.

Я вдяглась, зробила каву — на цей раз з корицею, бо вересень. І написала Славіку перша. Просто: «Осінь пахне добре. А в тебе як?»

Відповідь прийшла через хвилину:

«У мене осінь пахне тобою. Але я мовчу, бо так легше не здатися романтиком».

Я всміхнулася. І, поки зубна щітка в роті пінно перекривала емоції, подумала: “А нехай. Якщо він хоче бути романтиком — я не проти бути його вересневою причиною”.

Після сніданку я подзвонила татові. Він усе ще був у лікарні. Його голос був глухим і втомленим, але коли я сказала, що приїду після обіду — він наче ожив.

— Візьми мені щось смачненьке, — попросив він.

— Тобі можна?

— Не можна. Але ж ти ж знаєш… Я все одно з’їм.

— Знаю. Добре. Я принесу.

Мені завжди було дивно: як можна бути таким буркотуном і одночасно — таким моїм. Ми не були надто близькі раніше. Але хвороба змінює динаміку. Коли людина стає слабкою — ти стаєш сильнішою. Навіть якщо не хочеш.

По дорозі до школи танців я заїхала в супермаркет. На вході вітрина блищала новими сортами чаю — “Осінній пряний”, “Каштан і груша”, “Шоколад і спеції”.

— Це ж треба, — буркнула я до себе. — Колись я вибирала винні полиці, а тепер — чай з каштаном. Як стара баба.

— Це не баба. Це мудрість, — раптом озвався чоловічий голос поруч. Я повернулась — чоловік років сорока з візком, повним мандаринів і… сухофруктів?

— Ви теж перейшли на темний бік без алкоголю?

— Так. Але з чаєм веселіше. Особливо, коли вдома є з ким пити.

Я кивнула. Не знаю, чому. Просто кивнула і пішла далі. А він услід: «Гарного вам осіннього дня!» І було приємно. Бо без натяків. Без очей на п’ятій точці. Просто — людяність.

У студії все йшло як по маслу. Діти лаялися через музичні паузи, мами обговорювали халати з “АліЕкспресу”, а я… я почала планувати осінній міні-концерт.

— Якщо ми зробимо «Вечір листопаду», — сказала я Свєтлані, — буде більше шансів зібрати хоч щось на апаратуру. Я вже не витягую все сама.

— Давай зробимо! Я напишу текст, у мене є акторська подруга, вона може поставити щось простеньке з ними. У нас буде театр!

— Театр і танці. Якесь диво.

— Ми і є диво, — засміялась Свєта. — Просто без бюджету.

Я не стрималась — обійняла її. Усе ж добре, коли поруч — правильні люди. Навіть якщо не завжди все гладко. Навіть якщо вони іноді приносять пиріжки з капустою в момент, коли ти на дієті.

Ввечері Славік написав:

«Ти б знала, як мені не вистачає твоїх саркастичних коментарів. Можеш прислати один? Хоча б до погоди. У нас дощ. А ти?»

Я написала:

«У нас теж. Але в мене є новий чай і 12 дітей, що верещать під “Монатіка”. Так що мій день точно краще твого».

Він поставив сердечко. Я теж. І знову — усмішка.

І десь там, глибоко всередині, мені було… нестрашно.

Бо осінь пахне не тільки прянощами. Вона пахне новими можливостями.

А потім, коли я вже лежала у ліжку з чашкою того самого «Осіннього пряного» і думала, що день закінчився і нічого особливого більше не станеться — прийшло ще одне повідомлення від Славіка.

І від нього мені стало гаряче. Не від чаю. Не від пледу. А зсередини.

“Кава, що пахне майбутнім”
 

Я сиділа у своїй кухні, дивлячись у вікно. Осінь уже не шепотіла — вона говорила голосно, із характером. Дерева скидали листя, як я скидала старі звички. І з кожним листочком десь усередині ставало легше.

На плиті бурлила кава. Я її варила вже не як автоматична мама, яка має встигнути між сніданком і збором до школи, а як жінка, яка хоче відчути аромат і момент.

На столі лежав новий блокнот. Не для списків справ. А для ідей.

Школа танців потрохи оживала. З’явились нові групи, нові дівчата. Вони приходили втомлені, стиснуті. А йшли з усмішками, іноді — з блиском в очах. Я дивилась на них і бачила себе. Колишню. Ту, що ще боялась. А зараз — уже ні.

Телефон запищав.

Славік:

“Ти віриш, що осінь — про нові початки? Бо я от думаю взяти відпустку на тиждень і приїхати. Не в гості. Просто побути поряд.”

Я не відповіла одразу. Зробила ковток кави. Посмакувала. І подумала: “Я більше не біжу. Я вже чекаю”.

Я:

“Я вірю, що осінь — це коли все зайве опадає. І залишається тільки те, що справжнє. Приїжджай.”

Того ж вечора ми з Лізою пекли яблучний пиріг. Мука на носі, сміх у повітрі, улюблена музика на фоні. Я перестала ловити себе на думці, що щастя має бути ідеальним. Воно має бути живим.

— Мамо, а Славік буде з нами пиріг їсти? — спитала вона раптово.

— Якщо встигне приїхати, то буде, — усміхнулась я.

— А він тобі подобається?

— Він мені… світло. І спокій.

Ліза кивнула, мов щось зрозуміла. Може, й справді зрозуміла.

Наступного дня я прокинулась із дивним відчуттям: ніби щось нове вже стукає в двері. Не гучно. Без напору. Але впевнено.

Я встала, заплела волосся у тугий хвіст, вдягла нову кофту, яку давно берегла “на особливу нагоду”, і вийшла надвір. Повітря було свіже, терпке, і пахло… початком.

І саме тоді, проходячи повз нашу лавку біля дому, я побачила його. Славік. Сидів із термочашкою і круасаном у руці.

— А я вирішив не чекати понеділка, — сказав він. — Можна я залишусь на пиріг?

Я усміхнулась.

— Заходь. Він саме охолонув.

Інколи життя змінюється не тоді, коли ти вирішив — а коли просто дозволив. І я дозволила. Але не знала, що наступного ранку все знову перевернеться.