Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— У давнину жінки носили символи на одязі: вишивки, кольори, амулети. Не щоб мати гарний вигляд. А щоб нагадати собі, ким вони є. Знак - не для інших. Знак - для себе. Щодня, коли ти одягаєш сукню, ти можеш поставити собі запитання: «Ким я сьогодні хочу бути?»

Аня шепоче, майже неусвідомлено:

— Тобто... можна використовувати одяг як якір?

Агата киває:

— Саме так. Ти можеш використовувати колір, тканину, навіть запах, щоб вбудувати свій намір у день. Втомилася? Одягни легке. Потрібно бути зібраною - одягни структуроване. Страх? Одягни щось, що нагадує тобі про твою силу. І найважливіше - не прикидайся. Не маскуй біль яскравою обгорткою. Але й не залипай у ній. Дозволь собі змінювати вигляд, коли ти готова. Не заради схвалення. Заради контакту із собою.

Я запитав, вдивляючись у її очі:

— А що, якщо людина не знає, ким вона хоче бути? Якщо в голові тільки порожнеча і сірість?

Агата посміхнулася м'яко, майже по-материнськи.

— Тоді почни з малого. З одного кольору. Одного запаху. Одного вибору. Скажи собі: сьогодні я обираю бути в спокої. І все, що ти одягаєш, все, чим себе оточуєш, має допомагати тобі залишитися в цьому стані. Це і є шлях - не швидкий, але вірний.

Агата торкнулася кулона на своїй шиї - золотий напівмісяць ковзнув відблиском у напівтемряві.

— Речі зберігають пам'ять. Не тому, що вони магічні. А тому, що ми вкладаємо в них сенс. Коли ти носиш каблучку бабусі - ти носиш не золото. Ти носиш її вибори, її страхи, її силу. Ти торкаєшся часу.

Аня дивилася, не моргаючи.

— Але ж це... страшно. Жити з пам'яттю чужого життя?

Агата посміхнулася. Тепло, але не поблажливо.

— Це страшно, тільки якщо ти не усвідомлюєш, що ти сама теж несеш у собі пам'ять. У кожній жінці живе не одна історія. І речі - вони просто нагадують. Про себе. Про те, ким ти була. І ким можеш стати.

Я помітив:

— Тобто речі - це не просто предмети, а свого роду якорі?

— Так. У кожному предметі, який ти зберігаєш з дитинства, є частина тебе. У кожному шарфі, сукні, книзі, листі. У кожному чашковому наборі твоєї прабабусі може жити розрада. Або туга. Ти сама вирішуєш - залишити це в домі чи відпустити.

Агата зробила паузу. Подивилася в бік студійного вікна, за яким ніч повністю заволоділа горизонтом.

— Я зберігаю деякі речі не заради ностальгії. А заради сили. У мене є хустка моєї матері. Коли я не знаю, як вчинити - я кладу її поруч і чекаю. Іноді рішення приходить. Не тому що хустка чарівна. А тому що я стаю тихішою. А тиша - найкращий посередник між нами і внутрішнім знанням.

Аня прошепотіла:

— А якщо речі завдають болю?

Агата кивнула. 

— Тоді їм треба подякувати і відпустити. Кожна річ - як гість. Вона приходить не назавжди. Іноді достатньо подарувати, іноді - закопати, іноді - просто викинути. Але завжди - з повагою. Бо навіть біль - це частина шляху.

Агата провела рукою по підлокітнику крісла, ніби згадуючи текстуру часу.

— Є речі, — заговорила вона, — які несуть у собі більше, ніж просто пам'ять. Артефакти. Магічні предмети, зачаровані, пов'язані клятвами, ритуалами, жертвами... Або просто ті, що довго служили сильним людям.

Вона подивилася прямо на мене. У її погляді було щось важке, немов знання, яке не завжди варто вимовляти вголос.

— Я тримала в руках дзеркало, яке належало жриці стародавнього храму. Воно не відображало обличчя, тільки суть. І одного разу я не змогла в нього дивитися - не була готова. Буває й так.

Аня тихо перепитала:

— А якщо в тебе немає артефакту? Немає сили роду? Ні дзеркала, ні заклинання...

Агата обернулася до неї, тепло, майже з ніжністю.

— Тоді ти створюєш. Магія - не про рідкісність предмета, а про намір. Звичайна каблучка може стати талісманом, якщо ти одягаєш її щодня перед важливою справою. Шарф може стати оберегом, якщо він був із тобою у скрутний момент. Запах парфумів, який допоміг тобі пережити втрату, вже не просто аромат. Він став щитом.

Вона замовкла на мить, даючи словам осісти.

— Усе, що ти обираєш усвідомлено, може стати магією. Річ, у яку вкладено намір, працює як вузол між внутрішнім і зовнішнім. Це - не забобон. Це - діалог. Ти кажеш світові: «Я тут. Я дію». А він відповідає.

Я запитав:

— А ти сама створювала такі речі?

Агата кивнула.

— Так. У мене є шпилька, яку я отримала в день, коли вибрала залишитися жити. Я ношу її не для краси. А щоб пам'ятати: я можу обирати. І щоразу, коли сумніваюся - я торкаюся до неї. І згадую ту версію себе, яка не здалася.

Агата на мить задумалася, її погляд ковзнув студією - від сірих стін до пульсуючого м'якого світла софітів. Здавалося, що весь простір став камерою - не тільки для запису, а й для утримання сенсу.

— Деякі форми несуть у собі стародавні коди, — сказала вона, тихо, майже пошепки. — У кожному візерунку, у кожній лінії може бути закляття, древній сенс, застигла воля. Трикутник, звернений догори - знак вогню і сходження. Коло - символ захисту і вічності. Спіраль - шлях усередину, вглиб себе.

Вона провела пальцем у повітрі, ніби малюючи невидимий символ.

— Магія предмета - не тільки в матеріалі, а й у формі. Іноді, щоб утримати енергію, важливо, як саме вирізаний знак, на якому предметі, в який момент.

Я кивнув.

— І ти вмієш створювати такі речі?

— Я не завжди створюю сама. Іноді знак приходить уві сні. Іноді - в потрібний момент на вулиці, на стіні, у вітрині. Це теж магія. Я просто розпізнаю і приймаю його. А іноді - ношу на собі.

Вона закатала рукав, і на внутрішньому боці руки блиснуло татуювання. Невеликий знак, схожий на перехрещені хвилі та руну.

— Це не просто прикраса. Це - якір. Я зробила його після одного з найважчих виборів у своєму житті. Він утримував мене, коли все інше падало. Він нагадував, хто я. Татуювання, коли зроблені з наміром, стають частиною твоєї історії. Магічною частиною.